Читати книгу - "Метелик"

Арно й Отен майже не розмовляють зі мною. А втім, так навіть краще. Ми ставимося один до одного чемно, але без панібратства. Жан Карбоньєрі образився на мене за те, що не приєднався до його «казана». У нашому «казані» нас четверо: «П’єро Бовдур, Маркетті-лауреат Римського конкурсу скрипалів, часто він цілими годинами грає, наганяючи на мене смуток, — корсіканець Марсорі і я.

Я нікому нічого не сказав і відчуваю, що тут ніхто не знає про бунт, який готувався на Руайялі. Чи ті хлопці й досі виношують свій задум? Всі троє працюють на дуже тяжкій роботі: тягають волоком величезне каміння, з якого мурують басейн у морі. Величезну каменюку обв’язують ланцюгами, до яких кріплять інший ланцюг завдовжки п’ятнадцять-двадцять метрів, а тоді обабіч нього вишиковуються каторжани з паском через плечі й груди і чіпляють гачок наприкінці паска за кільце ланцюга. Потім усі разом, достоту ніби тварини, тягнуть каменюку до місця призначення. Ця робота під пекучим сонцем страшенно виснажлива.

Одного дня з боку пристані раптом долинули рушничні та револьверні постріли. Я вмить зрозумів: то вони, оті навіжені. Що там діється? Хто перемагає? Я сиджу в корпусі й не ворушусь. Усі каторжани твердять:

— Це бунт!

— Бунт? Який бунт? — навмисне дивуюсь я, мовби нічого не знаю.

До мене підходить Жан Карбоньєрі, який цього дня не пішов на роботу. Він блідий як смерть, хоч його обличчя дуже засмагло на сонці.

— Це бунт, Метелику! — шепоче Жан.

— Який бунт? — холодно питаю я. — Я нічого не знаю.

Постріли не стихають. До корпусу вбігає П’єро Бовдур.

— Почався бунт! Але мені здається, що каторжани зазнають поразки. От гади! Метелику, діставай свого ножа! Перш ніж самим загинути, заженемо на той світ якомога більше наглядачів!

— Атож, заженемо на той світ якомога більше наглядачів! — повторює Карбоньєрі.

Шіссілія дістає бритву. Всі хапаються за ножі.

— Майте ж голову на в’язах! — кажу я. — Скільки нас?

— Дев’ятеро.

— Облиште зброю. Я вб’ю кожного, хто погрожуватиме наглядачам. Я не хочу, щоб мене розстріляли тут, як собаку. Ти причетний до бунту?

— Ні.

— А ти?

— Ні.

— Теж ні.

— А ти?

— Я нічого про нього не знав.

— Отож-бо. Ніхто з нас не знав про бунт, який готували ті бевзі. Розумієте?

— Еге ж, викиньте зброю в парашу, бо вони скоро будуть тут.

— А якщо перемогли каторжани?

— Якщо перемогли каторжани, то хай утікають. Я не хочу здобувати свободу такою ціною. А ви?

— Ми теж не хочемо, — в один голос відповідають усі восьмеро, зокрема й Жан Карбоньєрі.

Я й словом не прохоплююся про свій здогад: якщо постріли стихли, це означає, що каторжани зазнали поразки. Адже різанина, яку вони задумали, не могла б припинитися так швидко.

З’являються знавіснілі наглядачі. Вони б’ють прикладами й ногами каторжан, які перетягували каміння, потім заганяють їх до крайнього корпусу й самі заходять туди. Там наглядачі починають несамовито трощити, топтати й викидати на подвір’я гітари, мандоліни, шахи, шашки, табурети, пляшки з олією, цукор, каву та білий одяг. Вони мстяться каторжанам за все, що не дозволено правилами.

Лунають два постріли, певне револьверні.

Таке діється, мабуть, в усіх восьми табірних корпусах. У дверях крайнього з’являється голий чоловік. Наглядачі, осипаючи нещасного градом ударів, женуть його до карцеру дисциплінарної в’язниці.

Потім наглядачі побували в корпусі, що навпроти, й у тому, що праворуч від нашого. Тепер вони в сьомому. Залишився тільки наш. Тут нас дев’ятеро, кожен сидить на своєму місці. Ніхто з тих, що пішли на роботу, не повернувся. Всі мовчимо. У мене пересохло в роті, не дає спокою думка: «Хоч би якийсь йолоп не скористався з цієї халепи і не вколошкав мене!»

— Ідуть! — кричить до смерті переляканий Карбоньєрі.

Входять чоловік двадцять наглядачів, тримаючи напоготові карабіни й револьвери.

— Як, ви ще не роздяглися? — горлає Філіссарі. — Чого ви чекаєте, негідники? Зараз ми вас розстріляємо. Ану роздягайтеся, ми не бажаємо стягати з вас одежу, коли ви будете трупами!

— Пане Філіссарі…

— Заткни пельку, Метелику! І не проси пощади. Ви взялися за надто серйозне діло! В корпусі небезпечних ви, звісно, про все знали!

Очі в нього витріщені, налиті кров’ю й горять Несамовитою люттю.

Я вирішую зіграти на його честолюбстві.

— Мене дивує, що такий, як ти, нанолеоиець ладен убивати невинних. Хочете стріляти? Тоді не треба зайвих розмов. Стріляйте, стріляйте швидше, Бога ради! Я вважав тебе, старий Філіссарі, справжнім наполеонцем, але бачу, помилився. Тим гірше. Я не хочу навіть бачити тебе, коли ти стрілятимеш! Я відвертаюсь. Відверніться від цих наглядачів, хай не думають, що ми збираємося напасти на них.

Ми всі відвертаємось. Моя поведінка приголомшує наглядачів, тим більше що Філіссарі (про це ми дізнаємося пізніше) застрелив у якомусь корпусі двох бідолах.

— Що ти ще хочеш сказати, Метелику?

Стоячи спиною до нього, я відповідаю.

— Я не вірив у те, що бунт закінчиться успіхом. Навіщо було його зчиняти? Щоб перебити наглядачів? А потім утекти? Але куди? Я людина досвідчена, мене привезли сюди після моєї втечі, привезли здалеку, аж із Колумбії. Я питаю: яка країна надасть притулок убивцям? Як вона називається? Не будьте йолопами, кожен, хто поважає себе, не підтримає такого бунту.

— Може, ти й не підтримаєш, а Карбоньєрі? Я певен, він був на боці бунтарів, бо сьогодні вранці Арно й Отен аж здивувалися, коли він прикинувся хворим і не пішов на роботу.

— Це вигадка, правду кажу! — І я обертаюсь до Філіссарі. — Зараз ви всі зрозумієте. Карбоньєрі мій друг, йому відомі всі деталі моєї втечі, отже, він не плекає ілюзій, бо знає, чим може скінчитися втеча після бунту.

З’являється комендант, але до корпусу не входить. Філіссарі поспішає до нього, і комендант кричить:

— Карбоньєрі!

— Я.

— Киньте його до карцеру. Але не катуйте. Нехай один із наглядачів відведе його. Вийдіть усі надвір, тут залишаться тільки старші наглядачі. Зберіть сюди усіх засланців, що порозбігалися по острові. Нікого не вбивайте, приведіть усіх до одного в табір.

Нарешті входять до корпусу комендант Дютен і його заступник. Повертається й Філіссарі з чотирма наглядачами.

— Метелику, щойно сталася