Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"

У Сідалковського спітніли руки.

— Я вам висловлюю своє співчуття. Вибачте, — Дзеркальний розвернув «бобика» і захурчав на пагорб, піднімаючи кушпелу.

— Мама! Померла мама! — Сідалковський схопився за голову. — Я так і не знайшов часу для неї. Я так і не знайшов! Я мав час на поради, на промови, на вилазки до лісу, на ходіння по ресторанах. Я мав час на коханок і фіктивні шлюби. Я вибрав час навіть на лови їжаків та ондатр. Я знаходив час для дивацтв, яких і так багато на світі. Але я так і не відвідав матір, поки вона була ще жива. Я не знайшов часу для матері! — кричав він до неба, кричав до лісу, кричав до безвісті — і тільки грім, що прокотився зовсім близько, відповів йому.

Перші важкі краплини дощу вдарили по кронах дерев, хоч з одного боку ще світило сонце, а з другого вже насувалися важкі й кудлаті хмари, заряджені блискавицями і громами.

Грак носком черевика колупав для чогось землю. Сідалковський нагадував молоде собача на узліссі, що виросло серед вовків, але його не сприйняли за вовка, як і собаки не вважали за пса. Обхопивши руками голову, упав на капот «Мегацети» і заскавулів дико й хижо.

«Аристократ із Вапнярки!» — рокотали громи сумлінням серця у верховітті дерев.

«Аристократ із Вапнярки!» — басом Ковбика горланило гучне відлуння об темну стіну лісу і заливалося голосом Хо.

«Аристократ із Вапнярки!» — кричали дико качки голосом матусі Карапет і падали на тихі блакитні плеса у золотавому лататті.

«Аристократ із Вапнярки!» — били у бубони дитинства голосом Бубона болотяні бугаї.

«Аристократ із Вапнярки!» — заливалися сови сміхом Тамари, Ії, Єви, тенором Ховрашкевича і альтом Панчішки.

«Аристократ із Вапнярки», — від душі реготали під старою вербою Чадюк і Нещадим…

Тільки тепер Сідалковський усвідомив, над якою прірвою опинився. Перед очима ніби проходило все його безжурне життя… І вже ніколи йому не повернути ні золотавих джмелів на червоній конюшині дитинства, ні горицвітів із сонечками й крапельками ранкової роси на пелюстках, ні сон-трави, нагрітої першими проміннями весняного сонця, ні білих молочних туманів над вечірніми плесами озер… А так захотілося раптом вернутися до пахучих сіножатей, до лук, до левад, до чарівних моріжків, залитих м'якою срібною водою, настояною на євшан-зіллі, на лугових медах. Повернутися до червоного надвечір'я з золотим веслом діда Трифона, який натрудженими пригорщами пив голубу воду чистих джерел.

Скільки б дав Сідалковський, аби вернути собі все те! Та воно уже не верталось: у загублену любов не було вороття…

Ірпінь — Київ

1964–1977 pp.

СІДАЛКОВЩИНА, УЯВНИЙ РАЙ МІЩАНИНА

Післямова

Чи багато ми знаємо про нинішнє міщанство? На жаль, суспільна думка, як не прикро, в оцінках міщанства і визначенні його політичних, моральних, естетичних виявів поки що обходиться досить приблизними дефініціями. Не випадково в дискусії на сторінках «Литературной газеты» про сучасне міщанство було висловлено стільки суперечливих тверджень про його суть і форми суспільного буття. Дехто навіть заперечував факт існування у наші дні міщанства як певної «філософії» життя, психології і моралі, називав міщанина «солом'яною лялькою», котру письменники задля загартування власного бойового духу б'ють палицями, в той час коли живі й конкретні носії зла — користолюбці, кар'єристи, пристосуванці — сидять собі тихо-мирно і спостерігають за цими безглуздими літературними маневрами… І все-таки колективний розум дискутантів дійшов висновку про «наявність присутності» міщанина в різних його соціальних іпостасях.

В останні роки помітні спроби дедалі глибшого дослідження суті нинішніх форм життєдіяльності міщанської моралі, з'ясування усієї розмаїтості виявів міщанської психології. Це конче необхідно для ведення успішної боротьби із залишками приватновласницьких тенденцій. Було б великою легковажністю залишити міщанина в спокої, бо за своїм характером він невтомний розкрадач суспільних благ «законним» способом, грабіжник, до якого часом неможливо застосувати жодної статті карного кодексу.

Розглядаючи сучасного міщанина як політично індиферентну особу, що, пристосувавшись до умов соціалізму, вбачає вищий сенс свого існування лише в задоволенні егоїстичних потреб, ми, проте, не маємо підстав твердити, що міщанин — це неодмінно довічне тавро людини. Міщанин, певно, може з часом стати нормальною людиною, тобто громадянином. Проте й достеменний громадянин може легко переродитися у стовідсоткового обивателя, скелю егоїзму якого не проб'є жодна гармата громадського впливу. Оця, сказати б, соціально-моральна дифузія у свідомості людей надзвичайно важлива для спостережень за станом суспільного здоров'я, особливо ж вона важлива письменникові, бо саме на ниві суперечностей між громадянським і міщанським ставленням до життя виникає безліч конфліктів, у тому числі й комічних.

Володіння майстерністю дотепного писання — високе мистецтво, бо це талант рідкісний. Те, що для більшості гумористів здається вершиною творчої досконалості, для романіста-сатирика лише передумова успішної роботи; він повинен бути підготовлений до цього письма так, як підготовлений марафонець до бігу: долаючи величезну відстань, він не матиме можливості думати про техніку бігу — вона має бути такою ж природною, як дихання.

Розгорнути помічений у житті комічний конфлікт у широкі картини, відтворити дійсність під критичним кутом зору — завдання непосильне навіть романісту-епікові, якщо йому бракує природного таланту гумориста; так само воно непосильне й талановитому гумористові, у котрого немає хисту епічного осмислення доби. Саме тому поява на літературній ниві сатиричного роману не може розцінюватися інакше, як подія у літературі, що засвідчує вихід веселого жанру на найвищі творчі орбіти, значне розширення поля художнього відтворення життєвих явищ на принципах соціально-естетичного заперечення, що завжди було й донині залишається панівною формою творчого пафосу сатири.

Поява роману давно назрівала в нашій сатирично-гумористичній прозі. Протягом останніх десяти-п'ятнадцяти років у ній повільно, але неухильно наростали передумови нового якісного піднесення. Маю на увазі передовсім прихід у літературу талановитих письменників, які, почавши з гуморесок, незабаром відчули обмеженість малої форми. Такі повісті, як «Декамерон Самуїла Окса» і «Багато, багато, багато золота…» М. Білкуна, «Подорож до Ельдорадо», «Катастрофа в раю» та «Великий реформатор із Малих Криничок» В. Лігостова, «Між нами кажучи» і особливо «По знайомству» О. Чорногуза, уже були сприйняті критикою як передвістя майбутнього сатиричного роману.

І читач, нарешті, отримав цей твір — «Аристократа» із Вапнярки». Нині видається найбільш актуальним пильний критичний погляд на самого героя роману, типа безперечно неповторного в нашій літературі і, головне, такого, що дає вагомий привід для роздумів про деякі вельми болючі проблеми громадського життя.

Відсутність напруженого динамізму в розвитку подій у «Аристократі», періодичне сповільнення автором дії (ніби