Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

— Як справи, людожере? — спитала вона. — Знову засів у своїй печері?

Амаранта Урсула була невідпорна — в якійсь мудрованій сукні і в довгому намисті з хребців риби-буркунця, яке вона зробила сама. Пересвідчившись у вірності свого чоловіка, вона спустила його з повідця, і, здається, вперше після повернення до Макондо в неї випала вільна хвилина. У Ауреліано не було потреби бачити Амаранту Урсулу, він і так знав, що вона прийшла. Коли вона сперлася ліктем на робочий стіл, така близька, беззахисна, Ауреліано відчув, як десь у глибині в нього загули всі кістки, і в розпачі уткнувся в пергаменти. Пересилюючи хвилювання, він гарячково чіплявся за свій голос, який щезав кудись, за життя, яке поривалося залишити його, за пам'ять, яка нараз перетворилася в скам'янілого поліпа, і почав розповідати Амаранті Урсулі про священне призначення санскриту, про наукові можливості передбачувати майбутнє, що просвічує крізь товщу часу, як ото літери зі зворотного боку паперу, коли дивитися проти світла, про потребу зашифрувати пророцтва, щоб вони не знищили самі себе, і про «Віки» Нострадамуса, і про загибель Кантабрії, що провістив святий Мільян1. Невдовзі, не уриваючи своєї лекції й спонукуваний потягом, який дрімав у його серці від дня народження, Ауреліано накрив долонею руку Амаранти Урсули, гадаючи, що ця рішуча дія покладе край його збентеженню. Однак Амаранта Урсула з безневинною ласкою ухопила юнака за палець, як часто робила це в дитинстві, й трималася за нього весь час, поки Ауреліано відповідав на її запитання. Так вони й залишалися, з'єднані холодним як лід вказівним пальцем, що не передавав ніяких відчуттів ні в тому, ні в зворотному напрямку; потім Амаранта Урсула враз отямилася від свого миттєвого заціпеніння й ляснула себе по лобі.

— Мурахи! — вигукнула вона.

Вмить забувши про пергаменти, вона поквапилася до дверей своєю танцюючою ходою і звідти послала Ауреліано кінчиками пальців повітряний поцілунок, достоту такий, яким попрощалася зі своїм батьком, коли її виряджали до Брюсселя.

— Поясниш мені потім, — сказала Амаранта Урсула. — Я геть забула, що сьогодні треба залити вапном мурашники.

Вона час від часу навідувалася до нього, коли мала справи в цій частині будинку, й затримувалася в кімнаті на кілька хвилин, поки чоловік далі уважно оглядав небо. Введений в оману такою переміною, Ауреліано знову почав обідати вдома, від чого він відмовився уже в перші місяці після повернення Амаранти Урсули. Ґастонові його товариство припало до душі. Під час розмов за столом, які нерідко тривали понад годину, він скаржився Ауреліано на своїх компаньйонів. Мабуть, вони дурять його: уже давно повідомили, буцімто відправили аероплан морем, а судно все не приходить і, як запевняє морське агентство, ніколи й не прийде, бо не числиться в корабельних реєстрах портів Карибського моря, але компаньйони запевняють, ніби відправили аероплан, і навіть натякали на те, що це, може, Ґастон їх дурить. Взаємна недовіра зробилася нарешті такою глибокою, що фламандець визнав за краще припинити листування й став подумувати, чи не варто йому з'їздити на кілька днів до Брюсселя, з'ясувати все на місці й повернутися назад з аеропланом. Однак його задум пішов нанівець, щойно Амаранта Урсула підтвердила своє давнє рішення ні в якому разі не виїжджати з Макондо, коли навіть через це доведеться розлучитися з чоловіком. Спершу Ауреліано поділяв думку, яка склалася в Макондо, що Ґастон — просто дурень на велосипеді, й почував до нього невиразне почуття жалості. Згодом, глибше пізнавши в борделях чоловічу натуру, він почав пояснювати подружню покору фламандця його шаленою пристрастю. Але, спізнавши Ґастона краще, Ауреліано зауважив суперечність між його справжньою вдачею та показним смиренням і затаїв підозру, що всі вчинки того, навіть чекання аероплана, — просто добре розіграний фарс. Тоді він і подумав, що Ґастон не такий уже й дурний, як здається, а, навпаки, це чоловік великої твердості, надзвичайної хитрості й невичерпного терпіння, який вирішив узяти гору над дружиною, стомивши її своїми вічними поступками, своєю нездатністю сказати бодай раз «ні», своєю вдаваною безмежною покірністю, надавши їй можливість заплутуватись у її ж власному павутинні до того дня, коли їй зрештою стане несила терпіти далі нудьгу, породжувану ілюзіями, які завжди напохваті, і вона сама запакує валізи, щоб повернутися до Європи. Після цього колишня жалість до фламандця перетворилася в душі Ауреліано на люту ненависть. Ґастонів метод видався йому таким підлим і водночас таким дієвим, що він наважився застерегти Амаранту Урсулу. Але та тільки посміялася з його підозріливості, нічим не показавши перед ним, який важкий тягар кохання, непевності й ревнощів носить вона в своєму серці. їй не спадало на думку, що ставлення Ауреліано до неї — це щось більше, ніж звичайна братня приязнь, не спадало аж до того дня, коли, розкриваючи бляшанку консервованих персиків, вона порізала собі пальця і Ауреліано кинувся висмоктувати їй кров із такою жадібністю й відданістю, аж її пройняв дрож.

Ауреліано! — силувано засміялася вона. — Ти надто вже захоплюєшся, із тебе вийшов би непоганий вампір.

І тоді Ауреліано прорвало. Безпорадно цілуючи долоню пораненої руки, він розкрив найпотаємніші закутки свого серця, витягши звідти нескінченно довгого, розбухлого черв'яка, страшного паразита, вигодуваного його стражданням. Розповів Амаранті Урсулі, як вставав серед ночі й ридав від розпачу та люті, уткнувшись обличчям в інтимні речі її туалету, які вона вішала сушити в купальні. Розповів, з якою тугою благав Чаклунку верещати як кішка й, хлипаючи, бурмотіти йому на вухо «Ґастоне, Ґастоне, Ґастоне», і з якою спритністю крав флакони з парфумами Амаранти Урсули, щоб відчувати її запах на шиях у дівчаток, які продавали себе з голоду. Налякана пристрастю його звірянь, Амаранта Урсула один за одним загинала пальці, і її долоня закривалася, ніби скойка устриці, аж поки врешті-решт, позбавлена болю й усякої жалості, поранена рука перетворилася на грудку смарагдів, топазів і твердих, як камінь, нечутливих кісток.

Тварюка! — ніби виплюнула вона. — Першим же пароплавом я відпливаю до Бельгії.

Якось Альваро зайшов до крамниці вченого каталонця, голосно прославляючи свою нову знахідку: зоологічний бордель. Він називався «Золотий хлопчик»; це був велетенський салон просто неба, де гуляло на волі щонайменше двісті