Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Під Савур-могилою 📚 - Українською

Читати книгу - "Під Савур-могилою"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Під Савур-могилою" автора Андрій Хімко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 117 118 119 ... 173
Перейти на сторінку:
окольничий Антоній Мініх, радник Йоган Міхельсон та інші із Новонімецької Слободи та Мануфактурного Посаду, а найпаче по Ґензенській змові балтських міст.

— Аллах керімі Аллах керім! Аллах керім! — перервав молитвою мову козака старший в купці ординців у тюбетейках, з рідкою сивою борідкою, наполовину остриженою і об'їденою паршею головою, склавши по-тюркськи руки і піднявши догори лице з великою бородавкою на носі. Він проклинав урусів-московитів, хоч Сірко, на жаль, не знав багато слів.— Аллах екбер! Боже великий! Хай перейдуть усі наші хвороби до кяфіра баші-уруса-царя, на його сераль Москву, на муфтія, муедзинів, візира, пашів і агів і на оцю Фролову вежу! Машалла — хай буде воля твоя і в даурській чужині — Сибірові, куди нас мають правити тирлищем урус-шайтани!

— У них храми, церкви, монастирі та інші обителі — замтузи одні, хай Бог простить! — донісся до Сірка злівобіч баритон наполовину остриженого священика в кружку ченців, як потім виявилось, недавнього єпископа Митрофана Воронезького.— Аз це урозумів з Божою поміччю недавно. Адже й по святих обителях патріарх Іосиф повелів будувати в'язниці, як ото і в Кирило-Білозірській в підвалинах. Питається, що буде в поспольстві, коли нема святості в святих обителях?! А ще піють «многая літа» отим в'язницям! Гріховодство одне!.. Кощунство!..— тикав він пальцем погрозливо, подзвякуючи ланцюгом на руці.— Старшини наші — захланні герострати, навіть гірші, бо той добував славу спаленням поганського храму, а вони — безперестанним нищенням своєї людності і її вбогих осель. «Пізнай себе самого»,— говорив гречин Сократ, те й нам нині пасує, бо спряж наша, чада мої, з рідним сполеченством дуже ненадійною стала, молитви Богові йдуть не від паств, а від нас. Згадайте прочанина-мандрівця Одіссея, що відмовився від раю, подарованого йому німфою Каліпсо, в якому були і любов, і молода сила, і безсмертя, але був і примус, що не давав йому виходу із себе. Для людини вихід із себе і прилучення до сполеченства є його сила, хоч які цінності людські відносні. Отож, молімося не за чуже, а за своє. Хай згине Московія отак же, як у Лівійській пустелі во врем'я оно зникла давньоперська армія царя Камбіза, сина Кіра, знищена сахарським хамситом,— перехрестився, змовкнувши, недавній єпископ Митрофан-Методій.

Минув день, другий, третій, і Сірко, признаний врешті й арештантами причинним, був викликаний — і раз, і вдруге, і втретє — у вартівню, а там оглянутий то одним цікавим, то другим, то третім і відведений знову назад.

23.

Поволі, за якийсь тиждень сидіння, Сірко знав уже чимало в'язнів у буцигарні по імені. Вони згуртувалися, і виявилося, що «хахлів» тут було більше двох третин і були вони здебільше слобідчани чи викітчани аж до колужан. Сивий одновусий козак, на якого Сірко одразу звернув увагу, був грем'ячівським сотником Вавилом Якушем і вважав себе тут найвищим козацьким старшиною. Сірко тішився з того, як хлопчисько. Він навіть був вдячний ключникам, Що кликали його не на прізвище, а кивками вказівних пальців, як німого.

Якийсь досвідчений московит оповідав про Москву, як знавець її та мешканець. Мова його звучала гордо і чванливо: «Москва, як ні одно місто в світі, велика, а ще ж слободи: Посадська, Чорна, Двірцева, Казенна, Владична, Монастирська, Стрілецька, Ямська, Реміснича — примикають до неї. А Красний майдан при Спаському мосту та церква Покрови — Василя Блаженного, „Храмом-на-ровах“ прозвана, ліпоти такої, що і в патріаршій ізбі того немає,— розхвалював він.— А повалуші-лазні парові! А мийні в них!»

«Додай, Сеньку: а болота та смороду навкруг — ні підійти, ні під'їхати»,— ущипливо докидав хтось із «хахлів» з кутка.

«Є й того, козаче, доста! Ми не бідні й на те,— продовжував Сенько, не образившись.— Та не ізвольте, вашество, турбуватись, бо, окрім болотної Неглинки з нужниками, в нас є і Біла Стіна — Білгород, відмежований від Китай-города насипом між Іллінськими і Нікольськими воротами, і Товкучий Ринок аж до Варварських воріт...»

«Варварські вони, Сенько, од „Варвари“ чи од „варвари“?» — дошкуляв той же «хахол», колись стрижений «під макітру», а тепер оголений на півголови.

Та Сенько виявився не тільки знавцем Москви, він був значно кращим знавцем Сибіру, а найпаче його тракту, бо вже двічі втікав аж із Тобольська. Він же всім відкрив істину, що вони сидять тут лише в очікуванні великого скупчення.

«З Москви нас поженуть на Владимир-город, а з нього — на Нижній Новгород, звідти на Казань, потім на Перм, Кунгур, Ачит, Чінгі-Туру-Кашлик, Картали, Ялутор і Тобол, Чінгі-Туру-Кашлик — стольний город-сераль сибірських ханів Єдигера і Кучума, тепер там сидить екзарх Павло, новий митрополит Сибірський і Тобольський. По путі слабих будуть лишати в Шильці, Щадринську, Керченську, Китайську, на Ісеті й Усеті, Турі, Убагані чи Тавді. Втікачів, як оце я,— на Бій-Катузькому острові чи в Кургані, де є надійні темниці».

— Ти, Сеньку, не сказав, що маємо там робити? — обізвався той же голос, уже не кепкуючи.

«Першим робом вашим буде спорудження острогів та огорожі довкола них, які повсюдно, де стає нога царських стрільців і слуг, потім будете валити ліс і сплавляти його ріками, а з нього будувати церкви й монастирі, причому із ямами-темницями. Слабі й немічні будуть шити одяг, взуття чи стануть пекарями та кашоварами для стрільців, а ще інші, якщо будуть не разінці, пристосуються у екзарха чи воєводи служками: конюхами, каретниками, стельмахами, дворовими чи навіть і радцями. По собі знаю, радці ті гірші і за екзарха, і за воєводу».

Мовчанка, що наступила по тому, була недовгою. Кожний думав про своє невеселе становисько і по-своєму. В кожного лишалися десь рідні й близькі, яких він «до скончанія живота» вже не побачить, в кожного досі була така чи сяка воля, яка тепер здавалася раєм земним, а в багатьох були й чада, яких залишено

1 ... 117 118 119 ... 173
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Під Савур-могилою», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Під Савур-могилою"