Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

Але й українці, які не зуміли захистити Крим, опинилися в ненабагато кращому становищі. Чимало з них, навіть таких, які не виявляли відкрито проукраїнських симпатій, змушені були покинути кримську землю. Бо для окупантів Крим має бути російським.

Отже, українці й татари стали братами по нещастю – в черговий раз…

Запропонований автором огляд відносин праукраїнського й українського населення, з одного боку, й тюркського, з другого, не претендує на всеохоплюючий аналіз. Йшлося про інше: дати узагальнений погляд на відносини між цими народами протягом століть, відстежуючи їхню логіку.

На протязі багатьох віків українці та їхні предки воювали з різними тюркськими етносами. Ці війни і в одних, і в других лишили «важку пам’ять». Але, окрім війн, були і мир, і співробітництво.

Зрештою, новочасна українська нація (про це вже йшлося) виникла як своєрідний синтез тюркських і слов’янських елементів, де переважили слов’янські.

Подібний синтез (правда, з помітною участю угро-фінських елементів) привів і до утворення новочасної російської нації. Але є одна принципова відмінність між росіянами й українцями в ставленні до тюркських народів. Про це не говорять. А шкода…

Росіяни, незважаючи на значний тюркський слід у їхньому етногенезі, намагаються асимілювати, а то й витіснити тюркські народи. Зокрема, витісняли із «золотоординського простору», намагаючись самим тут утвердитися.

Українці щодо тюркських народів не виявляли подібних завойовницьких намірів. Вони ладні були жити з тюрками по сусідству – хоча, як сусіди, часто сперечалися «за межу», сварилися й билися. Українці уміли не лише приживатися в тюркських соціумах (один приклад Роксолани чого вартий!). Вони також нерідко ставали союзниками тюрків. І якщо в історії маємо каскад російсько-турецьких війн, то маємо також каскад союзів українців з кримськими татарами й турками (це союзи, які укладалися Богданом Хмельницьким, Іваном Виговським, Петром Дорошенком, Петром Іваненком, Іваном Мазепою тощо). Не забуваймо також історію Задунайської Січі й діяння Михайла Чайковського (Садик-паші). Якщо українці й завойовували тюркські землі, то часто це робили під егідою росіян, будучи в їхніх руках «сліпим знаряддям».

Нині українцям варто дивитися не лише на Захід, але й на Схід. Адже хто знає, як повернеться в черговий раз колесо історії. Можливо, ми знову почнемо шукати підтримку в «братів»-тюрків. Таке вже бувало…

Брехуненко В. Східна брама Європи. Козацька Україна в середині XVII—XVIII ст. – К., 2014.

Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності. – Харків, 2016.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – К. ; Філадельфія, 1995. – С. 421—422.

Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів, 1994. – С. 127.

Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – С. 101.

Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII. Волинь і Центральна Україна. – Вид. друге, переглянуте і виправлене. – К., 2008. – С. 189.

Літопис руський. – К., 1989. – С. 7.

Толочко П. Давньоруські літописи і літописці Х—ХІІІ ст. – К., 2005. – С. 9—110.

Літопис руський. – С. 8.

Ауліх В. Зимнівське городище – слов’янська пам’ятка VI—VII ст. н. е. в Західній Україні. – К., 1972.

Якубович М. Велика Волинь і мусульманський Схід. – Рівне, 2016. – С. 18.

Прищепа Б. Погоринські міста в Х—ХІІІ ст. – Рівне, 2016. – С. 41—54.

Войтович Л. «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи ІХ ст. // Український історичний журнал. – 2009. – № 5. – С. 12—34.

Відейко М. Україна: від антів до Русі. – К., 2009. – С. 29—30.

Про Тюркський каганат див.: Гумилев Л. Древние тюрки. – СПб., 2002; його ж. Великая распря в первом тюркском каганате в свете византийских источников // Византийский временник. – 1961. —Т. ХХ. – С. 75—89.

Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші // Сестра моя, Софія… – К., 2016. – С. 68—69.

Лавренюк В. Авари (обри)