Читати книгу - "Чигиринський сотник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Далі… далі давай! — поквапив його князь.
— Вирішив я на свій страх та ризик тих гицлів вистежити. Знав, що через тії плавні тільки одна стежина є… Засідлав коня та й за ними. Аж до Тарахтемирова гонив їх, де отой урвитель Михась із якимось дідом балакав…
— Що за дід? — спитав Ярема.
— Такий старий, аж порохно з нього сиплеться… На мерця схожий.
Ярема з Мурмилом перезирнулися.
— П’ятий!.. — буркнув князь. І до Барабаша: — І про що ж вони балакали?
— Не чув я, ваша милість. Але… — Барабаш замовк.
— Ну, ну… та й що? — поквапив його звіздар.
Барабаш надув щоки, мов хом’як.
— Але знаю, куди вони поїдуть, отак!
Князь випростався в кріслі.
— Далі,— звелів він.
— Як спускалися вони з пагорба, сидів я у бур’яні й підслухав, що вони там балакали, гицлі такі! А казали вони ось що: поїдемо, мовляв, до Тарахтемирова та оддихнемо днів кількоро, а то, мовляв, і коні вже потомилися… а потім до Ворскли будемо вирушати, де ота пані живе!
— Пані? — перепитав князь.
— Еге ж, якась там пані є… в городі, що над Ворсклою стоїть! Розвалений такий.
Князь із Тіберусом знову перезирнулися.
— Гелон!.. — буркнув Ярема. — Там самі руїни… тільки колони та рештки мурів лишилися.
— Це той, що у Більську? — поспитав Мурмило.
— Той.
— Далеченько доведеться їм добиватися… А хто ж та пані?
— Шоста, — відказав князь.
Мурмило подумав.
— Якщо так, — нарешті озвався він, — то Лубнів їм не минути, ваша милість…
— Авжеж! — буркнув Ярема. — Якщо їхати вони будуть од Тарахтемирова, то рухатимуться навпрямки, а тут мій край, та ще й заселений густо… Звичайно, Дубні вони минатимуть стороною. А куди ж повернуть?
— Характерник — бувалий козак, всі стежки і шляхи знає,— вкинув звіздар. — Як пірне у степи та плавні, то тільки його й побачиш!
Князь відкинувся у кріслі.
— Зробимо так, — по хвилі озвався він. — Звелю я хоругвам патрулювати на всіх шляхах, а по селах розішлю наказ, щоб старости пильнували за цими двома і в лика їх брали відразу. До Гелона їхати їм довго… зловимо по дорозі!
— А я що робитиму? — поспитався Мурмило.
— А ти, звіздарю, — глянув на нього Ярема, — сідлай свого гада небесного — і на розшуки притьмом! З неба видніше, що на землі коїться. Так чи так, а зловити їх треба тут, у Вишневеччині. Бо над Оріллю вже й татари кочують, а засягають їхні кочовища аж за Ворсклу…
Звіздар мовчки вклонився.
— А мені що діяти, ваша милість? — вбовтнувся у річ Барабаш.
Князь неуважно глянув на нього.
— А ти йди собі…
— Куди?
— А хоч і галасвіта… Ось тобі за службу! — Ярема сягнув до шухляди і, діставши торбинку з грішми, кинув Барабашеві.— Гуляй.
— А шляхетство?!
— Що? — витріщився на нього Ярема.
Барабаш зашморгав носом.
— Ну, пан Мурмило як наймав мене на службу до вашої милости, то казав, що ваша милість до герба мене прийме й шляхтичем учинить, а шляхта — то всі брати між собою, хоч багаті, хоч і без шеляга у кишені…
— А ти що ж, братом хочеш мені стати?! — поволі перепитав князь.
Мурмило виступив уперед і вхопив Барабаша за руку.
— Вибачайте йому, ваша милість… воно дурне й не тямить ще нічого! — І до Барабаша: — Бевзю ти заплішений, як стане господь наш Триглав над цілим світом панувати, то таку винагороду дасть він тобі, яка тобі й не снилася! Будеш радіти весь час і реготатимешся, мов навіжений, таке щастя тобі перепаде!
— А шляхетство? — жалібно перепитав Барабаш.
Звіздар турнув його до дверей.
— А шляхетство не для таких, як ти… рилом не вдався, второпав? Ти ба, чого захтіло!
До покою зазирнув маршалок.
— Ваша милість…
— Що там, Францішку? — поспитався князь.
— Біда, ваша милість… жеребець, що на ньому приїхав сей козак, мало стайню не розвалив! А коні як почули його, то ніби подуріли — прямо на стіни лізуть! Не бувало ще такого!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чигиринський сотник», після закриття браузера.