Читати книгу - "У череві дракона"

— Не кричіть, мамо, — вкрадливо, несміливо кидає Яків. — Вона сьогодні нездужає.

— Еге ж, і по ній видно. Все ждете, що мати на хліб заробить.

За хатою Макарихи три берізки стоять, мов сестриці з лісу вибігли, та й зупинилися раптово, налякані чимось.

Далі починаються луги росяні, що переходять у болото. Увечері оте болото жаб’ячими голосами із солов’їним лісом змагається. Чи Макариха коли-небудь чує солов’їв? Я певна, що вона їх просто не чує. Жодної квітки на її городі не побачиш, бо навіщо, каже Макариха, бур’ян розводити?

Нарешті я зрозуміла, що мені належало зробити. Серце підказувало: піди до Якова, побалакай з ним, він же виріс у твоїй хаті, бо завжди від матері тікав, била вона його немилосердно. Невже в ньому не прокинеться совість? Невже можна отак зректися товариша?..

Нашвидку причепурилася, вийшла з двору, попрямувала до трьох берізок. Там уже Надійка корову на налигачі водила. Можна було й не водити, нехай собі пасеться, та порядок такий заведено у нас. Бо оці ліси для людського відпочинку призначені. А корови нібито природу псують.

Навколо берізок трава витолочена, рвані газети біліють, биті пляшки дитячим ногам каліцтвом погрожують. Босоніж тепер у ліс не підеш. Пішли якось позаминулого року підгірські дівчатка по конвалії — далеко від лісу живуть, не знають, скільки тут битого скла — та на руках свою подружку до шосейної дороги винесли, в лікарню повезли. Ото тільки відразу після війни ліс був такий небезпечний, як зараз. Тоді на мінах діти калічились…

Саме про це я й заговорила з Надійкою, бо не знала, з чого розмову почати. А вона дивилася на мене так, наче й слів моїх не чула. Маленька вона, ще й досі в дитячому магазині одяг для себе підбирає. І тоненька, ніжна, мов стебельце ковилове. З листя папороті віхтика склала, біля коров’ячої голови вимахує. Так, мабуть, мух від Якова відганяє, коли той п’яний засне. На слова мої відповіла неохоче:

— Не тямлять вони, що роблять, стиляги нещасні.

Слово «стиляги» із запізненням у нашому хуторці прижилось. Молодь одягається по-міському, на київських вулицях молодих хуторян від міської публіки не відрізниш. А слівце оте у нас тепер прикладають до тих, що автомобілями в ліс наїжджають, траву витолочують та смітники всюди після себе залишають.

Вимахує Надійка зеленим віхтиком, рої мошви, мов жива сажа, кружляють у повітрі. Надійка, видно, одеколоном «Гвоздика» натерлась, мошва його не любить, а корову хіба від цього лиха порятуєш?

— Бондарчуки вчора свою дорізали, — каже Надійка. — Бачите, як ніздрі обліплює?.. Так, бідна, мошвою надихалася, що легені вже й повітря не приймали. Сьогодні м’ясо на базар повезли.

Розуміє, мабуть, Надійка, що мені з Яковом побалакати хочеться. Наперед знає, про що мова буде. Хоча й шкода їй Сергія, та чоловік, звісно, дорожчий. Я вже шкодую, що спинилася біля неї, бо обидві ми почуваємо себе пригнічено — ніби мертва Марина стоїть поміж нами. Нарешті Надійка не витримала:

— Ви зараз до Якова не ходіть. Краще потім туди прийдете — на квартиру.

І відвернулась від мене. Я розумію Надійку, мучить її совість, бо знає вона, що вбивство сталося з вини Якова. Мені боляче за неї, не владна Надійка совість свою від гніту звільнити. Так вона й буде тепер очі від мене ховати.

І все ж я не послухалась — обійшла берізки, повернула до їхнього двору. Штовхнула хвіртку, підійшла до корівника. Макариха саме теля напувала. Побачила мене, руки об спідницю витерла, заспішила назустріч. Коли Макариха посміхнеться, в очах з’являється стільки доброти, що кожен, хто її не знає, прийме за жінку доброї, лагідної вдачі.

— Ой, Софіє Кирилівно, проходьте, проходьте. Таке лихо, ще й досі торішня повінь у печінках сидить… А ви проходьте, голубонько. Сама хотіла до вас забігти, молока занести. Ви ж без корівки лишилися. Часто я Василя Микитовича згадую. Тепер таких людей немає. Що за чоловік був! Ніякої роботи не цурався, наче простий мужик. Та й прості мужики тепер запаніли. Прийде з роботи — і ні за холодну воду. А Василь Микитович, бувало, і щавлю сам нарве, і борщу наварить. І мене шанував, не так, як інші. Добрий був чоловік, царство йому небесне. Та й синок від нього розуму набрався…

Все ніби й правда. Неправда тільки, що Василь Макариху шанував. Вітався, звичайно, бо таки ж сусідка, але часто, бувало, вголос роздумував: звідки отакі люди беруться?

Світиться Макариха своєю нещирою добротою, а сама стоїть поперед мене, стежку до Якова заступає. Через її плече бачу його бугристу спину, що на сонці потом лисніє, бо Яків, оголений до пояса, великою грабаркою накидає пісок у ящик, — мабуть, розчин готує. На мене ніби й уваги не звертає, але ж по обличчю видно, що крізь землю провалитись готовий.

А Макариха солодко щебече:

— Синок ваш — праведник великий. Може, й справді немає Бога, не знаю. Але люди без Бога запоганіли, бий мене хрест. Раніше по селах які мужики були? Батько мій покійний, Карпо Гаврилович, бідкався: «Де вже тим бідним воликам воза витягнути?.. Так засів, що й сам не подужаю». Тепер не той мужик пішов.

Яків крадькома до нашої розмови дослухається. Про що він думає зараз? Невже й досі матері боїться?

Повернутися б мені та вийти з двору, бо Надійка правду казала: при матері з Яковом не побалакаєш. А про що, власне, я говорити з ним хочу? Все вирішено, Сергій провину взяв на себе. То навіщо ж мені чужу совість ворушити? І все ж таки хочеться упевнитись, що за добру людину Сергій страждає. Колись, може, і Яків груди свої за товариша підставить. Чого в житті не трапляється?