Читати книгу - "Містер Мерседес"

— Може.

25

Брейді приїздить до Міського арт-культурного комплексу Середнього Заходу

перед шостою вечора. Хоча до початку концерту ще більше години, обширна

парковка заповнена вже на три чверті. Перед дверима в переднє фойє

вишикувалися довгі черги, і вони стають дедалі довшими. На всю силу своїх

легень верескливо кричать маленькі дівчатка. Мабуть, це означає, що вони

почуваються щасливими, але для Брейді їхні голоси — це голоси привидів у

якомусь покинутому маєтку. Просто неможливо, дивлячись на цей зростаючий

натовп, не згадувати той квітневий ранок перед Міським Центром. Брейді

думає: «Якби в мене замість цього джапівського лайномобіля, був «гамер», я б врізався в них зі швидкістю 40 миль за годину, убив би таким способом

штук сорок чи й більше, а потім вдарив би по тумблеру й підірвав решту в

стратосферу».

Але «гамера» в нього нема, і наразі він навіть не впевнений, що йому далі

робити — не можна, щоб хтось його побачив, поки він робитиме останні

приготування. Потім, на дальньому кінці парковки, він помічає автопричіп

без тягача. Тягач поїхав, залишивши коробку трейлера стояти на підпорках.

На борту там намальовано чортове колесо й напис: «КОМАНДА ПІДТРИМКИ

«ДОВКОЛИШНІХ»». Це один із тих ваговозів, які він бачив у технічній зоні

під час своєї розвідки. Пізніше, після закінчення шоу, тягач підчепить

трейлер і поїде з ним назад до вантажної платформи, але поки що він має

покинутий вигляд.

Брейді заїжджає за дальній бік високого трейлера, який має довжину

щонайменше футів п’ятдесят, таким чином цілком ховаючись зі своїм

«Субару» від вируючої парковки. Він виймає з бардачка й одягає свої

фальшиві окуляри. Вилазить із машини та швидко обходить довкола, перевіряючи, чи дійсно цей трейлер такий порожній, яким він виглядає.

Задовільнившись у цьому сенсі, Брейді повертається до «Субару» і

викантовує з його багажника крісло-візок. Справа це нелегка. «Хонда» тут

згодилася б краще, але він не міг покладатися на її занедбаний двигун.

Він кладе на сидіння крісла-візка подушку «ПАРКОВКА ДЛЯ ГУЗНА» й підтягує

дріт, який стирчить з центру літери А в слові ПАРКОВКА, до тих дротів, що

звисають з бокових кишень, де лежать додаткові бруски пластикової

вибухівки. Інший дріт, підключений до бруска пластику в задній кишені, висить з дірки, яку Брейді проколупав у спинці крісла.

Щедро потіючи, Брейді розпочинає завершальну операцію — сплітає мідні

серцевини й замотує місця з’єднання заздалегідь настриженими шматками

маскувальної стрічки, які він перед тим наліпив собі на перед завеликого

розміру тематичної майки «Довколишніх», купленої ним вранці в аптеці. На

майці зображення такого самого чортового колеса, як на цьому трейлері.

Понад ним іде напис: «ПОЦІЛУНКИ НА ПІВДОРОЗІ». А нижче: «Я ♥ КЕМА, БОЙДА, СТІВА І ПІТА!»

Десять хвилин роботи (із спорадичними перервами на обережні визирання з-

за рогу трейлера, щоб упевнитися, що в цьому кутку паркінгу він усе ще

сам) — і павутиння дротів лежить сплетеним на сидінні крісла-візка. Нема

способу під’єднатися до вибухівки в сечоприймачі «Урінеста», принаймні, наразі він такого не може придумати, але й з цим також усе гаразд; Брейді

не сумнівається, що й той запас здетонує від вибуху основної частини.

Не те щоб він знав це напевне, але якось там буде.

Він знову повертається до «Субару» і дістає з машини обрамлений варіант

тієї фотографії, яку вже був устиг побачити Ходжес: Френкі тримає в руках

пожежну машинку Семмі, усміхаючись тієї своєю прибацаною посмішкою «де-

це-я-нахер-знаходжуся». Брейді цілує скло портрета розміром вісім на

десять дюймів і промовляє:

— Я люблю тебе, Френкі. А ти мене любиш?

Він прикидається, ніби Френкі відповідає «так».

— Ти хочеш мені допомогти?

Він прикидається, ніби Френкі відповідає «так».

Брейді знову йде до крісла-візка й сідає на подушку «ПАРКОВКА ДЛЯ ГУЗНА».

Тепер єдиним дротом, який видно, залишився головний, що звисає спереду з

сидіння крісла між його розставлених ніг. Він під’єднує його до Речі Два

і, зробивши глибокий вдих, вмикає пристрій. Якщо електрика десь пробиває

батарейку АА… навіть якщо трішечки…

Але нічого, ніде не пробиває. Засвічується жовтий вогник, оце й усе. Десь

недалеко звідси, але в іншому світі, щасливо верещать маленькі дівчатка.

Скоро багато з них випаруються; ще більше буде таких, котрі втратять ноги

й руки, і кричатимуть по-справжньому. Ну то й що, принаймні вони

встигнуть послухати трохи музики свого улюбленого гурту, перш ніж

відбудеться великий феєрверк.

А може, й ні. Він усвідомлює, наскільки сирий, кустарний цей план; найтупіший безталанний сценарист у Голлівуді зумів би створити кращий.

Брейді пам’ятає застереження в коридорі, що веде в саму аудиторію:

«ЖОДНИХ СУМОК. ЖОДНИХ КОРОБОК. ЖОДНИХ РЮКЗАКІВ». У нього нема ніяких

таких речей, але щоб убити всю справу вистачить і одного охоронця з

гострим оком, який помітить єдиний неприхований дріт. Навіть якщо цього

не трапиться, побіжне зазирання до кишень крісла-візка відкриє той факт, що це бомба на колесах. До однієї з цих кишень Брейді встромив тематичний

прапорець «Довколишніх», але на більші маскувальні заходи сил не

витрачав.

Це його не тривожить. Він сам не знає — самовпевненість це в нього чи

фаталізм, але не думає, що це має бодай якесь значення. Врешті-решт

самовпевненість і фаталізм — це те саме, хіба не так? Він успішно подавив

тих людей біля Міського Центру, а там взагалі не було майже ніякого

планування, хіба що маска, сіточка для волосся і трохи дезінфектанту для

знищення слідів ДНК. У душі він ніколи цілком не вірив, що зуміє звідти

втекти, і в даному випадку його очікування дорівнюють нулю. У світі, де

«все-усім-похеру», він є всеосяжним похеристом.

Він ховає Річ Другу собі під завелику майку. У тому місці видно певну

опуклість, а він ще й бачить приглушене тонкою бавовною жовте жевріння

вогника готовності пристрою, але й опуклість і жевріння зникають, коли

він кладе собі в пелену фотографію Френкі. Тепер він уже майже цілком

готовий вирушати.

Фальшиві окуляри сповзають з укритого потом носа. Брейді підштовхує їх

вгору. Трішки викрививши шию, він бачить себе в люстерко заднього огляду

з пасажирського боку «Субару». Лисий, в окулярах, він зовсім не схожий на

себе колишнього. Перш за все, він має хворий вигляд — блідий, спітнілий, з темними колами під очима.

Брейді проводить долонею собі по голові, відчуваючи гладеньку шкіру там, де більше не має шансів вирости жодна щетина. Потім він задкує кріслом з

тієї щілини, до якої був втиснув свою машину, і починає повільно котити

себе через широкий