Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Андрій

Через три роки

Літак приземлився в аеропорту, все ніби чудово, політ не зайняв багато часу, та й усе було легко і приємно, але тривожне почуття всередині ніяк не відпускає.

Не можу зрозуміти у чому саме справа?

Я повертаюся з Варшави, де останній тиждень налагоджував дружні зв'язки з одним титаном металопластикових вікон та дверей, а всередині все дивно стискується. Не хотів їхати, але довелося, партнерам подавай, головного.

Олеся з Дашкою думають, що я приїду тільки завтра, тому мій сюрприз може цілком їм сподобатися, головне лише викинути з голови усі дивні думки та їхати додому.

Донька завтра прокинеться, а в неї й подарунки та тато поряд, не знаю, чому вона більше зрадіє?

Я нудьгував, ненавиджу їхати один, але Олеся не могла полетіти зі мною, тому що приболіла, а Даші було б зі мною не весело, та й перший клас справа не жартівлива, тут пропускати не можна, та й заради чого, щоб сидіти у номері готелю з татом трудоголіком?

Але якщо за дочку я взагалі не хвилююся, то за її маму навіть дуже. Не знаю, що з моєю дружиною останнім часом відбувається, але я почав відверто боятися за неї.

Болючий вигляд Олесі вже не на жарт лякає, але поки всі походи лікарями безрезультатні. Увесь час болить голова та слабкість.

Зізнаюся, я вже стільки херні накрутив, що мозок кипить. Це довбаний час, куди не плюнь, кожен третій на щось хворий, і це не залишає місця для позитиву. Але це ж моя Олеся, вона не може взагалі хворіти, я не хочу приймати, що з нею може бути щось не так. Цього просто бути взагалі не може.

У нас чудове життя, ось немає місця смутку та сльозам, все як ми мріяли.

Ці три роки назавжди залишаться моїми найулюбленішими, адже кохання в них було реально більше, ніж за все моє життя. Напевно, я настільки боюся все це втратити, що найменший кадр не за планом, робить із мене параноїка.

– Андрію Олексійовичу, – водій Григорій, забирає мою сумку і винно опускає очі вниз.

– Що трапилося? – відчуваю як грудну клітку, поки що, скромно починає здавлювати.

– Олеся у лікарні, – видає Гриша. – Ви вже сюди летіли, зв'язку не було. Їй стало погано і дівчата викликали швидку.

Твою матір. Мене просто починає саме трясти, від цієї новини, і ми на всіх парах летимо до лікарні, куди відвезли мою дружину.

Від водія толку мало, його не було на місці й він до пуття нічого пояснити не може, тішить тільки те, що Григорій знає, що Олеся була у свідомості й навіть роздавала команди Даші, як і що треба робити.

Дивно, звичайно все це, мені вона кілька годин тому сказала, що їй набагато краще, а тут швидка допомога.

Господи, поки ми доїдемо до тієї лікарні, у мене серце зупиниться.

Після того, як ми зіграли друге у нашому житті весілля, Олеся знову заспівала свою пісеньку про дитину. Таке відчуття, що як тільки вона стає моєю дружиною, одразу треба йти в чергу в жіночу консультацію. Ніби все те, через що ми пройшли, наочно їй не продемонструвало, що треба сказати спасибі за Дашу і жити собі спокійно.

Не те щоб я не хотів дитину, ні, з цим ми з нею схожі. Тим більше у нас дівчинка, пацан би чудово вписався в нашу невелику родину, але не ціною нашого шлюбу, та й взагалі здоров'ям Олесі, загалом. Вона щоразу таке вигадує, що в мене мізки назовні вилазять, але дружину не переконаєш. Хоче й усе тут.

Не здивуюся, якщо те, чим вона хворіє, цілком можна віднести до розряду нездужань від якихось ліків, які покращують наші шанси на успіх.

Пройшовши купу коридорів та стривожених осіб медичних співробітників, нарешті заходжу до палати, де спокійно в позі лотоса сидить моя дружина разом зі своїм гінекологом.

Ну що я сказав? Гінекологічне відділення. Бінґо.

– Андрію? – дивується Олеся. – Що ти тут робиш? Ти що, прилетів спеціально із Варшави? Як ти так встиг?

– Доброго вечора, Наталя Сергіївно, – намагаюся  чемно посміхнутися гінекологу. – Радий вас бачити, але не могли б ви залишити нас із дружиною наодинці. Ненадовго?

Лікар стримано посміхається і спочатку дивиться на мене, а потім на Олесю, нібито цікавлячись, чи нормально це буде?

Нормально, лікарю, я практично ніколи не б'ю свою Лисичку, але сьогодні готовий їй влаштувати райське життя, і надавати по дупі конкретно.

Олеся проводжає очима свого лікаря, а потім похмуро на мене дивиться.

– Обов'язково бути таким грубіяном? – штовхає мене в плече, як тільки я підходжу до її ліжка.

– А чи обов'язково страждати хернею? – не витримую я, і гарчу на неї у відповідь.

– Ти що, все вже знаєш? – очі Лисички стають як дві величезні кулі. – Але хто тобі сказав, ніхто ж не знав?

– Олеся, я прошу тебе, будь ласка, – спеціально зменшую тон, може дійде? – Зав'язуй з цим. Ти розумієш, що, напевно, існує причина, через яку Бог не посилає нам з тобою дітей, та й мені, якщо чесно, вже все одно. У нас є все, що ми з тобою хотіли, і дитина теж, навіщо знову впадати в крайнощі та намагатися зробити те, що не виходить? Я якось переживу без сина, але хочу, щоб ти здоровою була і не впадала в крайнощі.