Читати книгу - "Дім, в якому…"

Останнім часом спілкування з Котоледі перетворилося на тортури. Нескінченний терор з нікчемними спробами опору. Руда чинить опір успішніше. Щуряка ні на що таке не зважає. Русалка заздрить обом.

Вона проходить по заваленому матрацами коридору й завертає до першого-ліпшого класу. Сідає на свіжовимиту підлогу, знімає з плеча наплічник і вивертає його навиворіт, висипавши вміст. Потім повільно, одна за одною, складає речі назад. На підлозі залишається купка предметів, які їй не належать. Русалка лягає, підперши рукою підборіддя, й дивиться на них. Замшевий футляр для люльки. Разочок намиста з горіхових шкаралупок. Монета з діркою. Всохла лимонна шкуринка. Ґудзик. Зіжмаканий підгузок зі слідами яєчного жовтка. Шкіряний ремінець-наголовник. Медіатор. Дещо з того вона вкрала сама, дещо принесли всюдисущі діточки Котоледі. Тільки намисто й монета потрапили до неї чесним шляхом. Русалка розглядає свою здобич — то присуває одні предмети до інших, то відсуває їх; потім, піднявшись, витягує з-під сорочки мішок для спортивних тапочок. По одному складає в мішок усі предмети, гріючи кожен із них у долоні, дихаючи на нього, нашіптуючи нечутні слова, аж поки на підлозі не залишається тільки потерть, що накопичилася на дні наплічника з незапам’ятних часів, — волосинки, крихти, недогризки ниток. Потерть вона здуває. Підводиться й підходить до вікна. Там, стоячи спиною до дверей, витягує з кишені найголовніше — маленький зашитий мішечок на шворці, кисет, прикрашений намистинами. Його вона вкрала в класі четвертої з шухляди столу. Це наймагічніший предмет з усіх, що їй доводилося тримати в руках. Вона виймає з кишені жилетки манікюрні ножиці й обережно його розпорює. Тепер мішечок відкритий, але Русалка в нього не заглядає. Вона виймає з іншої кишені хустинку з локоном свого довгого волосся, скручує локон вісімкою, і, перев’язавши ниткою, опускає в кисет. Потім повільно й ретельно зашиває, так і не подивившись, що ж там було всередині. Кисет заховано в кишеню, все інше — в мішок для взуття. Затягнувши його зав’язки, Русалка довго стоїть, примружившись. Вона страшенно втомилася. Напевно, це можна вважати добрим знаком. Підтвердженням того, що вона здійснила щось дійсно важке. Так необхідно думати, інакше можна розплакатися.

У порожньому класі дуже чисто. Ніхто не стягує сюди матраци, не зберігає тут свої речі, не заходить покопирсатися в книжкових шафах. Їх попередили, що класні кімнати замикатимуть, якщо вони почнуть захаращувати їх, і дівчата з невластивою їм педантичністю взагалі перестали туди заходити. Їм вистачає коридора та спалень. У класах лише витирають пилюку, підливають квіти, часом провітрюють. Тепер, коли Русалка закінчила справу, заради якої прийшла, їй хочеться якнайскоріше піти. Вона вішає мішок для взуття через плече. Він буде при ній, хоч куди вона не піде. Можливо, це нічим не допоможе. Але так їй спокійніше. Так ніхто інший його не знайде і не зазирне всередину. А чужий амулет потрібно повернути на місце.

Вона виходить із класу, міркуючи, чи варто повертатися до Котоледі, але, ще думаючи над цим, уже йде в протилежний бік. Котоледі ображена. Можливо, їй стане легше, коли вона вивергатиме на когось довгий перелік своїх образ, але Русалці хочеться по змозі віддалити цей момент. Нехай це станеться перед сном. А ще краще — завтра.

У коридорі мало людей. Два матрацні завали зайняті, решта порожні, телевізор вимк­нений. Багато хто ще гуляє в хлопчачому крилі. Проходячи повз блок вихователів, Русалка за звичкою намагається зробитися якомога непомітнішою, але їй це не вдається. Довгошия Голубонька, яка сидить у кріслі, встановленому безпосередньо в дверному отворі, гукає її:

— Е, дитинко, зажди…

Русалка зупиняється, зачаївшись під волоссям.

— Ходи сюди. Я саме збиралася з тобою поговорити, — Голубонька вибралася з крісла й відсуває його вглиб кімнати, звільняючи прохід. Русалка заходить.

На крихітному столику, заваленому пакетами з їжею, шипить кавоварка. Тричі на день кімната вихователів змінює свій вигляд. У години чергувань Хресної тут панує гнітюча чистота. Ні порошинки, ні смітинки, жодного зайвого предмета. Хресна тут не їсть, не читає журналів і не п’є кави. «І, звичайно, не накладає макіяж», — думає Русалка, помітивши два олівці для повік у тарілочці з арахісом. Два патрони — чорний та коричневий — і клаптик замазаної тушшю вати. «А потім вона цей арахіс згризе», — з несподіваною відразою думає Русалка. У години Голубоньки в кімнаті вихователів панує цілковитий безлад, і дів­чат дивує тільки те, як швидко Хресній вдається його ліквідовувати, щойно вона переступає через поріг.

Голубонька висмикує з розетки шнур кавоварки та скидає з другого крісла стосик журналів.

— Сідай сюди. Розмова буде довгою.

Русалка слухняно сідає на краєчок крісла. Голубонька, розташувавшись навпроти, виймає сигарети. Скосивши погляд на її туфлі з золотистими носачками, Русалка ховає ноги в приношених кедах під крісло.

— Ти тепер ходиш до хлопчиків, — Голубонька випускає із заокруглених губів цівку диму. — Не сперечайся, я знаю, що це так.

Русалка, яка навіть не збиралася сперечатися, відстежує, як дим возноситься й тане на тлі закіптюженої стелі. Потім переводить погляд на Голубоньку.

— Так, — каже вона. — Я ходжу туди.

— А чи не вважаєш ти, що, можливо, тобі не треба було б цього робити?

Русалка думає про Котоледі. Чи не поскаржилася вона, що її надовго залишають саму?

— Ні. Не вважаю.

— Багато дівчаток завели собі там приятелів. Думаю, ти про це знаєш?

— Знаю, — киває Русалка. — Тільки це зовсім інакше називається.

— Несуттєво, — Голубонька кидає на неї невдоволений погляд з-під сріблястої гривки. — Несуттєво, як це називається. Суттєво, чим вони займаються. А ще суттєвіше, чим ці заняття для них можуть закінчитися. Ти ж розумієш, про що я, голубонько? Я вважаю, не варто копіювати інших тільки тому, що тобі не хочеться виділятися. Наприклад, якщо дівчинка не схильна до певного стилю поведінки. Чи якщо їй не хочеться, щоб її вважали недозрілою. Ти зі мною згодна?

Русалка супить брови:

— Ні. Ви це про мене кажете? Звідки ви знаєте, до чого я схильна, а до чого ні?

— Дозволь мені судити, — солодко посміхається Голубонька. Я-твоя-вихователька-­ніколи-не-сперечайся-зі-мною-дурепо! — Дозволь мені судити, хто до чого схильний у цьому закладі, голубонько. Адже я тут працюю чимало років. У тебе там є симпатія? У сусідньому коридорі.

Русалка сміється. «Симпатія»! Так могла б висловитися чия-небудь прапрабаба. «Кавалер». «Дружок». Збожеволіти! «Симпатія» — це що завгодно, тільки не Сфінкс. Вона уявляє, яке в нього було б лице, якби йому хто-небудь сказав, що він її симпатія, — і корчиться від сміху, не в змозі стриматися, попри те, що обурення на обличчі Голубоньки поступово переходить у неприховану лють.

— У мене там немає коханця, — каже Русалка, переставши сміятися. — Але скоро буде. Я постараюся, щоб той, кого ви обізвали «симпатією», ним став. Він іще не знає про це, але скоро дізнається.

— Ох, ти ж!.. — Голубонька чавить недопалок об край столу. — Ти хоч розумієш, про що говориш, дурепо?! Не встигла вилізти з пелюшок, а туди ж — коханця їй! Ти ще занадто мала, а твоєму кандидатові в коханці голову треба відірвати, якщо він цього не розуміє! Саме так я і зроблю, цієї ж миті! Як його звати, цього ідіота?

Русалка мовчить. Вона мене не розчула, чи що? Їй