Читати книгу - "Дім, в якому…"

— Знайомтеся. Це Спиця. Вона плете шикарні светри. Дуже шикарні. Я сам бачив два останні. Вони просто нарозхват. Класно, так, Горбачу?

Горбач кидає на мене розпачливий погляд. Відкашлюється. Ледь чутно запитує, який номер спиць вона — Спиця — воліє використовувати.

Спиця, не розчувши як треба, жалісливо посміхається. Горбача потрібно рятувати. Дурня Лері також. І я включаюся.

— З візерунками чи без? — мене важко не розчути. — Які візерунки волієте? Косички? Горобині лапки? А, квіточки! Як це мило!

За півгодини я з’ясовую, що дівчина воліє бежевий колір, що вона народилася в листопаді під знаком Скорпіона, що любить чай, а не каву (на цьому місці Лері силоміць вливає в неї декілька чашок чаю), що легко обгорає на сонці, що готувати вміє тільки рисову кашу, що вона радше жайворонок, ніж сова, що трохи підфарбовує вії, але іншої косметики не визнає… Нарешті Лері її відводить, цілком задоволений, а я можу передихнути.

— Дякую, Табакі, — каже Горбач. — Довіку не забуду. З мене — що тільки побажаєш. Що зможу дістати.

— Дурниці! — відмахуюся. — Хоча розговорити її, відверто скажемо, було нелегкою справою.

Потім повертається Лорд. Розчервонілий і шаленоокий, приблизно як Лері. Білі ящірки по зеленому светрі, мокре волосся зачесане назад, щоб приховати залисинки. Я гризу горіхи. Сфінкс гойдається на тумбочці, подзеленькуючи всім, що там усередині. Лорд, дивний на вигляд, — що вже навіть стало звичним, але все-таки ще дивніший, ніж зазвичай, — заварює каву та змішує її з кока-колою, сипле туди подрібнені мигдаль і корицю, а потім витрушує в чашку вміст амулета зі шкаралупою василіска й випиває, не зморщившись.

Запитую, що з ним таке трапилося.

Лорд перемелює шкаралупу зубами і мовчить.

Наморщившись, спостерігаємо за тим, як Лорд дає раду своїй жахливій каві з усім, що він у неї накидав.

— Я занадто низько нахилився над вогнем, — озивається він нарешті. Усміхаючись, як маніяк.

Ми деякий час чекаємо, чи він, бува, не помре, а потім Куряка запитує, де він знайшов відкритий вогонь, щоб над ним нахилятися.

Лорд загадково посміхається. Так, ніби весь Дім палахкотить вогнищами, і навколо кожного сидять люди, на спір нахиляючись над вогнем — хто нижче? — ось тільки Куряка чомусь нічого про це не знає.

Я на місці Лорда не розводив би стільки романтики навколо банальних явищ і не доводив би Куряку, але що візьмеш із закоханого? Усі вони трохи не при тямі. Якщо він думає, що зжерши унікальну шкаралупу василіска, завоює серце Рудої, то нехай собі жере. Мені тільки шкода Куряку, бо той і так нервовий.

— А Лері приводив свою подружку, — повідомляю я. — В’язальну Спицю.

— Так? — каже Лорд. — Як цікаво.

Бреше. Йому зовсім не цікаво.

Сфінкс зітхає.

— Наступного разу не нагинайся так близько до вогню, Лорде, — просить він. — Вогонь — некерована стихія.

— Боже, — стогне Куряка. — Як я від вас втомився!

Уночі мені сниться предивний сон: мертве озеро — ясно-сіре, нерухоме, як дзеркало. З води стирчать білі сухі стебла. Я сиджу на березі та чекаю появи когось страшного, когось, хто живе на дні. Біля мене на піску валяється іржавий меч. Туман затягує все навкруги, я раптом опиняюся у воді… І прокидаюся.

Ніч світла, хоч місяця не видно. Лорд не спить. Сидить і дивиться на мене, замислено покусуючи комір піжами. І гладить Мону, яка смугастим килимком розляглася в нього на колінах.

Ворожіння

— Знаю, знаю чого ти прийшла! — сказала Русалочці морська відьма. — Дурниці ти задумала…

Г. К. Андерсен

Русалка сідає навпочіпки біля висунутої шухляди столу. В ній — купа всякого мотлоху впереміж з небагатьма дійсно цінними речами. Тут її підручники й зошити, щоденник дворічної давності, склеєний так, що прочитати що-небудь, не розірвавши його, неможливо, похвальні грамоти за успіхи в навчанні та декілька забракованих Щурякою дзвіночків, які та не почепила над своїм матрацом. Попорпавшись у надрах дерев’яної коробки з-під сигар (такої старої, що зображення на кришці повністю стерлося), Русалка знаходить те, що шукала, — плетений вовняний мішечок для спортивних тапочок, з яким вона колись ходила на сеанси лікувальної гімнастики. Відштовхнувши кота, який принюхується до її рук, Русалка розстелює мішечок на підлозі. Він не зовсім такий, як їй пам’яталося. Більш вицвілий і брудніший. Просто посередині — проїдена міллю дірка. Їй здавалося, що мішечок має бути набагато красивішим. Не вдивляючись у малюнок, вона згадує, як плела його. Рядок за рядком — маленьких коричневих чоловічків, що тримаються за руки і танцюють смішний іграшковий танець. У кожного одна нога навзвис — на різній висоті, щоб чоловічки хоч трішечки відрізнялися один від одного. Вона страшенно любила їх — коричневих, великоголових потворок. Їй було вісім років. Вона загадала тоді бажання й вірила, що воно збудеться, якщо зробити щось незвичайне, щось украй складне. Сплести, наприклад, такий мішок — замість шарфів, якими задовольнялися інші. «Навіщо братися за щось таке, чого ти гаразд не вмієш?» — запитала її Гекуба. Русалка не відповіла. Коли мішок був готовий, і навіть Гекуба назвала його «приємненьким», а дива так і не сталося, — ось тоді вона й придумала чоловічків. Важко відмовитися від мрії. Простіше ускладнити шлях до неї, ніж повірити, що задуманому не судилося здійснитися. Дванадцять чоловічків. На них пішло більше часу, ніж на цілий мішок. Центральна фігурка відрізнялася від решти. Вона була подібна на невеличку мітлу. Це немовби сама Русалка, захована під волосяною китичкою, для якої вона використала своє справжнє волосся.

«Диви-но, — сказала Гекуба, — як гарно. Ти плестимеш своєму хлопцеві дивовижні свет­ри, згадаєш мої слова». Русалка запам’ятала це — і вплела у своє чарування як обов’язкову умову, адже ці слова звучали так чудово! Тепер, проводячи пальцем по чоловічках, вона згадує. Збулися всі таємні бажання. Окрім останнього. Цього. Її хлопець наразі ще не ходить в її светрах. Він ще навіть не знає, що він її хлопець.

Русалка складає мішок і ховає його під сорочку. Котоледі, яка стежить за нею зі свого матраца, цікавиться:

— Що, дитячі спогади пообсідали?

— Так, — відповідає Русалка невизначено. — Можна і так сказати.

— Ну-ну, — зітхає Котоледі. — Треба сподіватися, що скоро Руда відкопає свою улюблену рогатку. Або що Щуряка з’явиться з пакетиком миш’яку, з якого відсипала в юшку своєму дідусикові, коли мала чотири роки. Чекатиму з нетерпінням. Усе це так непередбачувано, так цікаво!

— Не збитошся, — механічно відповідає Русалка, думаючи про своє. — Погодувати котів?

— Не треба. Уже погодували. Усі ви дуже люб’язні, нічого не забуваєте, навіть порошинки з мене здуваєте. Ось тільки втікаєте — ледве що, то й відразу, не встигнеш моргнути — а вас і нема. Та я не скаржуся, мені багато не треба. Можу сидіти весь день сама. Кому, властиво, приємна моя компанія? Є цікавіші заняття, ніж балакати з якимсь оцупком.

— Ш-ш, — Русалка, заплющивши очі, притискає палець до губ. — Припини. Будь ласка.

І не давши