Читати книгу - "Буря Мечів"

— То, виходить, це був не Довгоспис? — Джон відчув полегшення. Йому-бо подобався Довгоспис з його негарним обличчям і дружнім ставленням.

— Фу! — штурхнула його вона.— Ти би спав зі своєю сестрою?

— Довгоспис тобі не брат.

— Він з мого села. Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Справжній чоловік краде собі жінку здалеку, щоб зміцнити клан. Жінки, які сплять з братами, батьками чи родичами з клану, ображають богів, їхнє прокляття — слабкі та хворобливі діти. А буває, і чудовиська.

— Крастер бере собі за жінок власних дочок,— зауважив Джон.

Вона знову його штурхнула.

— Крастер радше з ваших, аніж із наших. Його батько був вороном, який украв собі жінку з Білодерева, але кинув її і втік назад на Стіну. Одного разу вона пішла на Стіну показати ворону його сина, але брати засурмили в ріжки та прогнали її. У Крастерових жилах тече чорна кров, він несе на собі тяжке прокляття,— мовила вона й легенько провела пальцями Джону по животі.— Я боялася, ти теж колись так учиниш. Утечеш назад на Стіну. Бо ти не знав, що зі мною робити після того, як украв мене.

Джон сів.

— Ігритто, я тебе не крав.

— Крав-крав. Стрибнув просто з гори, убив Орелла, і я ще й сокиру не встигла вихопити, як ти вже ножа мені до горла приставив. Я думала, ти мене візьмеш просто там, або вб’єш, або те і те, але ти нічого не зробив. А потім я тобі розповіла легенду про Баїла Барда і про вічнозимську ружу, подумавши, що тоді ти точно здогадаєшся і собі зірвати цвіт, але ти не здогадався. Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу,— вона сором’язливо усміхнулася до нього.— Але, можливо, дечого навчишся.

Зненацька Джон зауважив, що навколо затанцювало світло. Він роззирнувся.

— Треба вставати. Смолоскип майже вигорів.

— Ворон боїться Генделевих правнуків? — посміхнулася вона.— Підніматися тут недалечко, і я ще з тобою не закінчила, Джоне Сноу,— вона штовхнула його назад на купу одягу й осідлала.— А ти...— почала була вона й завагалася.

— Що? — спитав він, а смолоскип почав згасати.

— Знову так зробиш? — випалила Ігритта.— Язиком? Цілунок лорда? І я... побачимо, чи тобі сподобається.

Коли догорів смолоскип, Джону Сноу це було вже байдуже.

Відчуття провини прийшло пізніше, тільки цього разу воно було вже слабше. «Якщо це так неправильно,— думав він,— чому боги допустили, щоб це було так приємно?»

Коли вони скінчили, в гроті було темно, як у вусі. Єдине світло тьмяно пробивалося з проходу, який вів нагору в більшу печеру, де горіло два десятки багать. Навпомацки вдягаючись у темряві, Джон з Ігриттою наштовхувалися одне на одного. Ігритта вступила в озерце — і скрикнула: така холодна була вода. Джон засміявся, і вона його теж потягнула у воду. Якийсь час вони борюкались і плюскались у темряві, а тоді дівчина знов опинилась у його руках, і виявилося, що вони ще все-таки не скінчили.

— Джоне Сноу,— мовила Ігритта, відчувши в собі його сім’я,— а тепер не рухайся, любчику. Приємно відчувати тебе в собі, ага. А може, ну його, не повертатимемося до Стира з Ярлом? Спустимося нижче, приєднаємося до Генделевих правнуків. Я б узагалі ніколи не виходила з цієї печери, Джоне Сноу. Ніколи.

Данерис

— Усіх? — обережно перепитала дівчинка-рабиня.— Ваша світлосте, мої нікчемні вуха, може, недочули?

У ромбовидні шибки з кольорового скла у скошених трикутних стінах просочувалося холодне зелене світло, а крізь двері тераси залітав лагідний бриз, доносячи аромати фруктів і квітів із садка.

— Все твої вуха правильно почули,— сказала Дані.— Я купую всіх. Перекажи це, будь ласка, доброму панству.

Сьогодні вона обрала картянську сукню. Темно-бузковий шовк відтіняв її фіалкові очі. Викот оголював ліве персо. Поки добре панство Астапора притишеними голосами радилося, Дані попивала з високого срібного келиха терпке вино з хурми. Розчути все, що пани кажуть, вона не могла, але жадібність у голосах чулася добре.

При кожному з вісьмох посередників було двоє чи троє рабів... а в найстаршого, Граздана, їх було аж шестеро. Щоб не здаватися жебрачкою, Дані з собою теж привела супутників: Іррі та Джикі в їхніх штанцях з пісочного шовку й розфарбованих жилетках, старого Білобородого й дужого Бельваса, своїх кровних вершників. Позаду стояв сер Джора, пріючи у своєму зеленому сюрко з вишитим на ньому чорним ведмедем Мормонтів. Запах його поту був наче груба відповідь на солодкі парфуми, якими просякли астапорці.

— Всіх,— прогуркотів Кразнис мо Наклоз, який сьогодні пахнув персиками. Дівчинка-рабиня повторила це загальною мовою Вестеросу.— Повних тисяч тут вісім. Це стільки вона має на увазі, кажучи про всіх? Є ще шість сотень, вони мають згодом увійти в дев’яту тисячу. Їх вона теж купує?

— Так,— мовила Дані, коли їй переклали питання.— Вісім тисяч, шість сотень... і всіх, хто ще тренується. Хто ще не заслужив собі шпичастих шоломів.

Кразнис обернувся до своїх. Знову вони почали між собою радитися. Перекладачка називала Дані їхні імена, але запам’ятати їх було важко. Здається, чотирьох з них звали Гразданами — мабуть, на честь Граздана Великого, який на зорі віків заснував Старий Гіс. Усі вони були схожі між собою: дебелі та м’ясисті, з бурштиновою шкірою, широкими носами, темними очима. Жорстке волосся було чорне, або темно-руде, або дивного змішаного чорно-рудого кольору, притаманного гіскарцям. Усі вони горнулися в токари, а це вбрання дозволялося носити лише вільнонародженим мешканцям Астапора.

Як пояснив Дані капітан Гролео, про статус людини свідчила облямівка на токарі. В цій прохолодній зеленій кімнаті на верхівці піраміди двоє з рабовласників були вдягнені в токари, облямовані сріблом, п’ятеро — золотом, а один, найстарший Граздан, пишався облямівкою, всипаною чималими білими перлинами, які стиха брякали, коли він міняв позу чи ворушив рукою.

— Недовчених хлопчаків ми продавати не можемо,— казав один зі «срібних» Гразданів до інших.

— Можемо, якщо вона платить золотом,— озвався товстун із золотою облямівкою.

— Вони не стали ще незаплямованими. Не вбивали ще немовлят. Якщо схиблять на полі бою, зганьблять