Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 , Yu Lee"

– Ну, припустимо, – у відповідь я йому теж усміхнулася і перевела погляд на дівчину, яка встигла вкритися рум'янцем або від злості, або від досади. – Селіно, мене звуть Анка, я, як і Нік тут з’явились зовсім нещодавно. Буду дуже вдячною, якщо ти Нам покажеш, де тут і що знаходиться. – Я простягнула їй руку, щоб потиснути на знак знайомства, вона секунду завагалася, але все ж таки не змогла відхилити мою пропозицію, тим більше я зробила гарний акцент на тому, що саме «Нам» потрібно допомогти, а не тільки мені чи Ніку. – Не хвилюйся, ми тут надовго не затримаємось, тож не збираємося тебе вічно експлуатувати, – додала я.

– Все добре. Я не проти, – неохоче погодилася вона з натягнутою посмішкою.

– Ну, то що з приводу Меланії? – уточнив вже Нік.

– Так вона людина, яка влаштувалася тут працювати після того, як один з драконів врятував її життя ще коли вона була набагато молодшою, відтоді вона живе тут, щоб не розкрити людям в підгір’ї про те, що ми існуємо. Вона не єдина така у нашому замку. Їх небагато, але всі допомагають нам по господарству на подяку за врятоване життя. Хтось впав зі скелі і майже розбився, на когось напали хижі тварини, були й ті, хто просто заблукав, причини різні, а результат один, якби ми їх не врятували, то ці люди вже загинули б, – пояснила вона. .

– Нік, може, Тома теж врятували? – раптом спала мені така ідея в голову, після розповіді Селіни.

– Але це точно не дракони, адже Орн та Нілла сказали, що не знають, як і хто влаштував зникнення наших друзів, – нагадав Нік.

– Звісно ж…. Я забула.

– Щось ще цікавить чи я можу піти? – з Ніком їй може ще й хотілося поговорити, але зі мною вже точно ні.

– Тільки одне, як пройти до гостьових кімнат? Там вид із вікон відкривається на ущелину, – поцікавилася я. І дівчина, не сказати, щоб дуже люб'язно, але розповіла нам, як туди пройти, після чого зникла так само швидко, як і з'явилася на нашому горизонті.

Коли ми йшли до кімнат, Нік з веселим виразом на обличчі поглядав на мене, а потім все ж таки не витримавши запитав.

– Що це було? – усміхався він.

– Ти про що? – намагалася я зберігати спокій.

– Там у їдальні, – все підбирався він до справи.

– Не розумію про що ти.

– Та гаразд, Анко, невже це були ревнощі? – ширина його посмішки в цей момент, могла конкурувати з довгим волоссям Селіни.

– Не вигадуй зайвого, тобі здалося.

– Навіть якщо мені здалося як глядачеві, то мені не здалося, коли я відчув твої емоції в той момент, – зауважив Нік, явно бавлячись ситуацією.

– Так я приревнувала! – випалила я, різко зупинившись перед ним. – А ще мені не подобається, коли мене вважають за комаху, тим паче ті, хто має на тебе плани. І взагалі, я не влаштувала їй вогняне шоу і на тому спасибі.

– Ти неймовірна! – сказав він, продовжуючи посміхатися. – Мені приємно усвідомлювати, що ти так мною дорожиш, але тепер я турбуюся за оточуючих, хоча твоїй витримці в той момент можна тільки позаздрити, – жартував він. – Я справді почав турбуватися про те, що вибуху не уникнути.

– Та ну тебе! – я різко розвернулась і прискорила крок у напрямку кімнати, а Нік тим часом, не поступаючись слідував за мною, продовжуючи щось говорити, але я його не слухала.