Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

***

Минула годинна… Лише годинна, але здавалося, що між розмовою з Ілоною та нинішнім божевіллям – вічність.

Пил піднімався з-під ніг, покривав шкіру нерівним сірувато-жовтим шаром, осідав на одязі і скрипів на зубах. Сонце палило неймовірно. Плечі та щоки горіли, визнаючи поразку в боротьбі з безжалісними променями. Крізь тонкі підошви сандаль відчувався кожен камінчик, волосся вперто лізло в очі і лоскотало ніс.

Кущі з дрібним блідо-зеленим листям тяглися до самого горизонту, суха трава стовбурчилася жорсткою щіткою. Про те, що переді мною простягається дорога, свідчили лише неглибокі колії, залишені колись дерев'яними колесами селянських возів.

Я ледве переставляла ноги і жалкувала про дві речі. Перша з них: варто було прислухатися до порад Лілеї і носити капелюх. Друга: треба було зв'язати Ньельма, доки він лежав без тями.

Цей шляхетний виродок, уявіть собі, мене викрав! Пообіцяв розповісти, навіщо повернувся на узбережжя, повів до моря… Заштовхав у плоскодонку, що залишилася від невідомих рибалок (ніхто з практикантів не ризикнув навіть спускати її на воду) і повідомив, що ми створені одне для одного.

Звісно, на мій крик збіглися всі жителі хутірця, але на той час течія віднесла нас на пристойну відстань. О, забула згадати: весла до човна не додавались і стукнути знатного пана було нічим. Веслувати, втім, теж.

Нам щастило: човен бовтався неподалік берега, проте нас потроху зносило на захід – до піщаних пляжів, а не до скель, щоб цього шаленого чаклуна насправді спопелив дракон!

Надвечір дія настоянки з черевокрилом закінчилася. Ньельм отямився, розвів паніку… Чомусь неправильно розподілив ролі: подумав, що я тягну його в Драконячі гори на вірну смерть. Сипав прокльонами, крутився, як вуж на сковорідці… І перевернув плоскодонку.

Плавати він умів. Мене не покинув. Моїм звинуваченням не повірив.

Ми вилізли на берег незрозуміло де. Трохи полементували одне на одного, трохи поскаржилися на долю… Змирилися й розійшлися в різні боки, бо не змогли домовитися, де схід.

Чаклун наздогнав мене через сотню кроків.

– Обдурити вирішила? – обурився. – Я з тобою!

Коли розвиднілося, з'ясувалось, що з напрямком я помилилася. Ми тупотіли вглиб континенту – впевнена, до людей. Ньельма цей факт водночас і порадував, і засмутив, та я знала одне: їсти хочеться, а в кишенях пусто.

І ось сонце піднялося настільки, що спека стала нестерпною. Губи потріскалися, пил спричиняв різь у очах. Ми якимось дивом знайшли стару дорогу і, незважаючи на голосіння чаклуна, я вірила, що кудись вона нас виведе.

Поки що ознак людей не було. Темно-бурі вертляві ящірки, павуки з волохатими лапами, бабки та поодинокі птахи – ось і вся наша компанія.

– Більше не можу, – простогнав чаклун, коли стежка пішла вгору. – Краще здохнути прямо тут.

Я б із радістю виконала його побажання, але, по-перше, сама втомилась як собака, а, по-друге, мені вчувся віддалений гавкіт.

– Вперед, – штовхнула Ньельма, змушуючи переставляти ноги. – Не здумай померти. Ти тепер злочинець. Викрадач, забув? У мене купа свідків. Тож із тебе компенсація за моральну та матеріальну шкоду, а потім можеш хоч у зашморг, хоч до дракона. Зупиняти не буду.

– Ма… Ма… Матеріальну? – розлютився він. – Та що тобі сталося?

Тобто щодо моральної питань не було? Аристократик не безнадійний.

– Я пропустила вечерю та сніданок, чим завдала непоправної шкоди своєму здоров'ю.

– Що за маячня? У голову напекло?

– Якось тавеннський князь стратив за таке кухаря та дегустатора. А що, не мав права?

Ньельм роздратовано смикнувся.

– Тавенна, – прошипів, бризкаючи слиною. – Прокляте місто! Якби не вона, я…

– Улещував би Сойла і водив за носа Драконівський комітет?

Мій випад йому не сподобався.

– Як ти смієш?! – прогорлав він. – Погань безрідна, звідки тобі…

Закінчити фразу чаклун не зумів – відплата наздогнала його на першому лайливому слові. Нога підвернулась на камінчику! Ньельм проїхався коліном по твердих грудках глини, вдарився долонями об землю. Брудно вилаявся, оглянув кісточку… І виявив, що я не збиралася з ним няньчитися.

– Тає! Почекай! Ти ж не кинеш мене тут?

Взагалі-то не завадило б навчити його розуму. Ногу він не вивихнув, це я могла стверджувати з упевненістю. Посидів би трохи та й зцілився б. Тим паче, за пагорбом простягалися поля, тобто десь неподалік розташовувалося поселення.

– Чому? – Я не поспішала повертатися.

Ньельм насупився, явно не в змозі придумати гідну причину. Знаючи мене, апелювати до совісті та співчуття він не ризикнув.

А дарма. Я послухала б. Може, взяла б для себе щось корисне.

– Компенсація! – Його обличчя просвітліло. – Я тебе викрав! Пам'ятаєш? Доберемося до цивілізованих країв, і тоді заплачу все належне.

Угу, наставляй кишені… Від Ньельма і подяки не дочекаєшся, не те що грошей. До речі, після Рена на злидні він не скаржиться. Звідки монети, га? Цікаве питання.