Читати книгу - "Українська міфологія"

— «Колись мой батько росказував, шо мертвії ходили. Вмре, в обшем, оті знахури, шо всячину знають. Особенно ті, шо од коров знають, якийсь спор… І казав батько: в нас такий був, Байко, казали, вмер вун і начав ходить. Дак оце ополудень, так часа в четире він уже приходить, іде вун шкоду робить. То ходив пожже, пожже, а тоді вже давай раньше ходить. Сало, каже, їсть, аж цицьки такії робить, подсисає (сало на зиму засолювали). Ну, а потім находилися такії люди, шо заклинали їх. Брали такого осикового кулка, знали, які слова казать. Як забували, які слова, то забивали того кулка. І, каже, так реве в землі… Падає тоді так на могилу і кляне його там, заклинає, шоб не ходив бульш».[2215]

Остерігатися варто було будь-кого з категорії тих, що «ходять»: «Мертвóй може потє´ти. Потинає якóсь, та ги припаражóвує, та ги мову умкне».[2216]

Загалом бувальщини й оповідки про упирів донині доволі популярні в багатьох українських селах. На завершення наведемо одну з них, зафіксовану на Богородчанщині: «Мамин тато був одинак. Ну та й оженивсі вже був. Ну а дідо був опирь. Татів тато. Ніби дідів тато. Опирь був. Ну та й тогди оженивсі, та й вмерла баба, жінка його. А вже мамин тато сі оженив тáкой. Вже мама бýли великі. А то бýли дві хати через сіни, великі хатó. Бо то бýли богачі, та й дві хати мали, та й коморó — через сіни. Ну та й тоди каже син: «Тату, та женіцці, що будéте сами сидіти? А то якась колись з долу хотіла йти, одовиці. Та й женіт сі і женіт. Та й мені будé ліпше — поможете мені діти бавити та й коло хати». Та й сі ґідо оженив. Оженив — взєв собі ту відьму, ґанджибуру якусь. Взєв він тоту відьму, та й прийшлосі косити (а ґідо корóви тримав собі, а мамин тато — собі), а ґідо тоди — весь город косити. Той каже: «Тату, шо ж ти таке робиш? Як весь город косити? Ну а я де маю сі діти? Та я думав, шо ти тато, шо ти мені поможеш, та в мене діти є вже». (Та й дітей бýло вже багато — мама, та й вуйко, та й тета… п’єтеро бýло вже тоди.) А він: «Та пішов ти так і так…» А мамин тато тоди бере кісє та його кісєтем. А вона прилетіла собі, а він її кісєтем. «А ви пішли мені тутка, та я думав, шо ви люди», — та й сі побили. І вона зробила з тим дідом, шо мамин тато, мама не мали сім років худоби. Аж сім років як минуло, аж тоди худоба… То так, каже, робліт по горах, бо колись лише по горах робили, там ліси рубали, гроші зароблєли. Та й зароб’їт, каже, купліт корову — лиш догори ногами перевернеці, і здохне, і всьо. Купліт телє — догори ногами перевернеці… І так сім років бідили без худоби. А у неї був сир, масло. Бахурó óзьмут— то комора бýла, піднíмут підвалóну, а то стояло таке бигами в неї масло, сир, а они собі óзьмут і тáки бéрґают по цілíм городі той сир, як вона не видит. Їсти не їли, лиш бéрґалися тим. А потому вже наостанку, вже сім років, вже сі не гнівала, казала: «Нá молока…» В душу не лізло то молоко. Ніхто не брав. В неї молока так, як в хмари.

Ну і збираєсі мамина мама на вісіллє´. А баба заслабла. Той дідо каже: «Мóя баба слаба — храпит». А мамина мама вже тоди каже: «Та я піду та й корову відою». (Бо вона не давала доєти корову по цілóй чєс.) — «Е, вона ще сама відоє». Відоїла корову, вілізла на піч та й храпит. Храпит та й храпит— пішла баба на вісіллє´. На вісіллю´ там, а дідо приходе: «Ходи-ходи, бо баба вмерла». Та й пішли бабу споріднувáли. А то бýла ще татова сестра. У Розсівні вона жóла, Парані. Та й, каже, тогди впоріднували, та й хлопи (бо то колись хлопи помагали, зібрали, вмити треба бýло, та й так) пішли до тої хати до ґіда та й сидєт та й куріт. А там мертвець у хаті, а дідо віліз на піч спати. А тота сестра Парані запалила у хаті (то в печó палилосі, і каглó такі бýли, затикали надворí кáглу, внучі мали, не бýло шубрíв). Та й каже: «Я затикаю кáглу, а дідо гуворе з бабов мертвов на печи. Та й каже: «Ціхо будь, ціхо, бо Парані кáглу затикає». А вона з тов кáглов та аж до тої хати залéтіла, каже: «Йой, дідо з бабов онде гуворе мертвéю!» — «Ти, Параню дурна, як то?!» — «Та гуворе! Казав: ’би ціхо бýла, бо Парані кáглу затикає. Бігме Божий!» — «Ти, Параню, дурна! Ти що, скрутиласі?» Входіт до хати: «Діду, шо то ви говорили?» — «Ай, мені щось сі снило. Та й снилосі — та й снилосі. Зробили мене дурнов — ну та най бýде…» Ховають бабу — дідо цілює бабу. Як поцілював бабу — так лише впав. Дідо. Захаркотів, і упав, і всьо вже… Бабу — на цвинтар, а там вже сі гóстили троха ввечір. Віходе Парані надвір, а баба отак — в вікно дивитсі, за дідом. А дідо лежит, слабий вже, але ще доходит, ще не так. В вікно дивитсі. (А то колись вбірали молодій, бо я сі ще віддавала, то не бýло вельóнів, а був такий білий фартýх, тутка рантýх з крамщнó такий робили, отак довго, і міртов, і квіткáми так плéли, і так вінéць був, і теті стончкó, і той так рантýх клали, такий рантýх був по коліно. А як вже вмираїш, та й тобі той рантýх ше тримали вісíвний, та й так клали той рантух. Так бабу ще в рантухý поховали). Вона каже: «Та баба під вікном одé стояла та й сі дивила, в рантухý». — «Ти, Параню, здуріла чи нє?» — «Та, бíгме, правда». Та й тоди другої днини дідо вмер. Вмер, та кажут, шо рік ходили. Рік ходили дві свóні. То, ка’ут, виділа м на свóї очи. До полудні— нє. А з полудні — йдут дві свóні в зáгороду і так рьóхкают, але, каже, такі жовті, нє такі, як свóні звикли, але жовті, мертвí свині. Нічо’ не казали. Ні до них хати не йшли, лише у їх хаті. То так цілý ніч