Читати книгу - "Жорстоке небо"

— Фак… — немов замороженими губами, витиснула Діана.

Відкривши одну з намальованих в AutoCAD’і схем, жінка цілу хвилину дивилась на неї, відмовляючись повірити в очевидне. За три секунди, йдучи із нормативною швидкістю приземлення 66,7 м/с, «ААРОН 44» пролетів би трохи більше двохсот метрів. І приблизно двісті метрів розділяли справжню та нормативну точки приземлення. Реальна траєкторія (якою її уявляла Діана, оперуючи даними із ЦФР) повністю збігалась із нормативною, якщо лайнер «відсунути» на три секунди назад у часі.

Голова затріщала від різкого болю, який виник раптово, спалахнув, наче лампочка від натиску невидимої кнопки на тілі. У мозку, гудучи, немов розсерджені джмелі, штовхалися уривки фраз…

(…не йде!)

(що?)

(скільки їм не вистачило часу?)

(дві-три секунди)

(якби Радислав помітив «Øveraasen» на три секунди раніше, затримка в реакції мала б вирішальне значення, а так…)

Діана повернулась до таблиці в Excel і глянула на рядок із підписом «Звуковий сигнал у кабіні». На записі із центру управління повітряним трафіком сигналу, звісно, не чути, зате тепер вона могла приблизно вирахувати момент, коли він пролунав насправді з огляду на нещодавно викрите зміщення. Діана відняла від 11,22 три секунди й отримала 22:04:08.22. Отже, Метью Ріґґсон дав повний газ за дванадцять секунд до зіткнення, після чого цілих п’ять секунд двигуни працювали в холостому режимі!

Зі шматків пазла в одну мить постала чітка й зрозуміла картинка. Діані перехопило подих. «Боже, як усе просто!» — подумала вона, а тоді, видавши горлом нечленороздільний, схожий на виття звук, підхопилася з крісла, взяла до рук мобілку і, відшукавши в контактах телефон Марселя Лакруа, зателефонувала французу.

З динаміка линули довгі гудки. Діана металася поміж стін великої кімнати, наче звір, замкнений у клітці. «Їх можна було врятувати! 49 людей залишилися б живими, якби літак перед тим, як випускати на ринок, довели до пуття!»

Невдовзі французький слідчий підняв трубку.

— Хто мав доступ до самописців? — без привітань і прелюдій випалила Діана.

— Чудово, — невдоволено пробурчав Марсель. — Знову за своє? Ще не вгомонилася?

— Хто — мав — доступ — до самописців — після того, як їх перенесли до офісу ВЕА?! — (Марселю здалось, що Діана не слова промовляє, а кидається в нього цеглинами).

Він зітхнув і заговорив тоном, яким спілкуються із душевнохворим родичем.

— Ну, гаразд: я, Даніель Монін, Жан-Поль Троде, виконавчий директор агенції, але я сумніваюсь, що він заходив подивитися на «чорні скриньки», начальник лабораторії, плюс двоє-троє лаборантів. Усе.

«Одні французи», — незадоволено відзначила Діана.

— Чи міг хтось потрапити до штаб-квартири вашої агенції ззовні?

Марсель пирхнув:

— Це неможливо. Ти сама бачила: будівля під охороною, всі замки електронні.

Діана злякалась, подумавши, що намацана ниточка (та де там ниточка — справжній причальний гайдроп!) може вислизнути з рук.

— Хто міг бачити, торкатися чи відкривати ЦФР, окрім слідчих і працівників ВЕА? — у відчаї запитала вона.

— Ніхто, — француз відповів, не задумуючись.

— Fait chier! — спересердя вилаялась Діана.

— А що сталося? Досі віриш, що запис розмов у кабіні підроблено? — він промовляв із сарказмом, відверто насміхаючись, та зненацька інтонація змінилась: — Хоча…

— Що?

— Я згадав, хто ще мав доступ до бортових самописців.

— Хто? — Діана пожвавилася.

— Діано, подумай сама, ти його чудово знаєш, — тихо проказав Марсель.

— Не розумію, ти… — і тут вона збагнула. — От чорт! — як же все просто. І якою сліпою вона була.

ДЕНИС.

Не попрощавшись, не промовивши більше жодного слова, Діана припинила розмову. Стискаючи кулаки, вона продовжувала міряти кроками кімнату. У голові тріщало так, наче там зіштовхувались айсберги. Чи знає про часове зміщення в записі розмов у кабіні пілотів її хрещений? Якщо так, то це означає, що він увесь ранок пудрив їй мізки, а Рева має намір зам’яти, втаїти той факт, що через злочинну халатність працівників концерну загинуло півсотні людей, по суті, намагається прикрити ненавмисне вбивство. А якщо ні? Навряд чи Олексій Рудик чув запис переговорів між пілотом рейсу 1419 і диспетчером. Що тоді робити їй? Розповісти про зміщення в часі хрещеному? Це нічого не дасть — ні він, ні Рева, ні будь-хто інший з АНТК ім. Аронова не погодиться вжити заходи, які зашкодять іміджу концерну. Як там казав її хрещений? «Пустивши проект на дно, людей не повернеш». Діана згадала неочікувану смерть Радислава Ротка і відчула напад паніки. Що як інтуїція не обманює її, і Радислава підступно вбили? Вона пришвидшила кроки, у горлі запекло. «Що робити? Що робити?» Звернутись у міліцію? Самій смішно. Зателефонувати і крок за кроком пояснити все Марселю Лакруа? Але… Діана заклякла посеред кімнати, втупивши погляд у стіну… серед працівників концерну, які виявили злочинну недбалість, був її батько. Він намагався притримати запуск «ААРОНа» в серійне виробництво, але кого це цікавитиме під час слідства? Померлий керівник проекту — це ідеальний кандидат на цапа-відбувайла. На Родіона Столяра чіплятимуть усі мислимі й немислимі недоліки в конструкції «сорокчетвірки», а вона нічого не зможе вдіяти.

Діана в розпачі обхопила руками голову.

Телефон у кулаку завібрував, налякавши її. Вона подивилась на екран. Незнайомий номер. Спохмурнівши, піднесла мобілку до вуха.

— Алло.

— Діано, привіт! Це Денис, — пауза. — Програміст. Пам’ятаєш, ми разом літали до Франції?

Щелепа відвисла. Діана двічі стулила й розтулила рота перед тим, як відповісти:

— Звісно, пам’ятаю.

— Я мушу з тобою поговорити.

Вона не впізнавала його голосу. Денис Плюйко розмовляв, немов хворий на малярію під час найстрашнішого нападу.

— Про що? — обережно запитала жінка. Її голос зрадливо тремтів у такт скаженому серцевому ритму.

— Про… — програміст застогнав. (Господи, що з ним таке, — подумала Діана). — Ти чула про смерть пілота?

— Так, — тепер вона сама ледве стримала стогін. Хлопчина наче читав її думки.

— Я… те розслідування… ну, катастрофа… там все не так, як здається, — він знову застогнав; Діані здалось, що програміст говорить, стримуючи ридання. — Не можу говорити телефоном, — зашепотів він. — А мені треба порадитись. Дуже. Хоч із кимось. Чуєш? Будь ласка, Діано. Я повинен усе розповісти.

Двічі запрошувати не було потреби. Діана враз повернула самовладання. «Here’s the plan, — зметикнула вона, — поговорю з програмістом, а далі придумаю, як діяти».