Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

— То чому ж ти, ваша милость, не летиш?

— Бо перед битвою мені так чинити не гоже. Я жовнір і шляхтич, тому про обов'язок пам'ятати мушу…

— Але ж сьогодні битва скінчилася, ergo… можемо вирушити хоч зараз…

Пан Ян зітхнув.

— Завтра вдаримо на Кривоноса…

— Оцього вже я, ваша милость, не розумію. Побили ви молодого Кривоноса, прийшов старий Кривоніс; поб'єте старого Кривоноса, прийде молодий, цей, як його (щоб у лиху годину не згадати!)… Богун; поб'єте його, прийде Хмельницький. Що за дідько! Якщо так далі піде, то тобі, ваша милость, ліпше відразу у парі з паном Підбип’ятою ходити; йолоп із цнотою плюс його милость Скшетуський summa facit[140]: два йолопи і цнота. Вгамуйся, ваша милость, бо, бігме, я перший княжну підмовлятиму, щоб вона тобі роги наставила. Адже там Єнджей Потоцький, як побачить її, аж іскрами із ніздрів сипле: тільки й чекай, заірже по-кінському. Тьху, лиха година! Ще б мені якийся хлопчак говорив, котрий битви не нюхав і репутації собі зажити хоче, я б його зрозумів, але ж ти, ваша милость, крові напився, як вовк, а під Махнівкою, як мені розповідали, порішив якогось дракона пекельного чи людоїда. Juro[141] оцим місяцем блакитним, що ти, ваша милость, щось тут крутиш або ж так уже добрав смаку, що волієш радше кров, аніж ложе.

Пан Скшетуський мимоволі глянув на місяць, що плив над табором у високому, всипаному зорями небі, ніби срібний кораблик.

— Помиляєшся, ваша милость, — сказав по хвилі. — Ні кров'ю я не смакую, ні репутації собі не заробляю, але не гоже мені кидати товаришів у скрутну хвилину, коли хоругва nemine excepto[142] має бути. У цьому честь рицарська, а це діло святе. Що ж до війни, то вона неминуче затягнеться, бо надто вже стала могутньою голота; однак, якщо на підмогу Кривоносові йде Хмельницький, буде перерва. Або Кривоніс нам завтра програє, або ні. Якщо програє, то з Божою поміччю слушну науку матиме, а ми тоді підемо у краї спокійніші, щоб теж трохи відсапнути. Як не як, а вже два місяці не спимо, не їмо, тільки б’ємося та б’ємося денно і нощно, даху над головою не маючи, усі примхи стихії витримуючи. Князь — полководець великий, але й розважливий. Не піде він на Хмельницького із кількома тисячами супроти сили-силенної. Знаю також, що він рушить на Збараж, там відгодується, жовнірів нових призбирає, шляхта з усієї Речі Посполитої до нього збереться — і аж тоді ми підемо на генеральну битву. Тож завтра останній трудовий день, а післязавтра я вже зможу з вашою милостю із чистим сумлінням до Бара вирушити! І ще скажу я, аби заспокоїти тебе, ваша милость, що цей самий Богун аж ніяк на завтра прийти не встигне і в битві участі не візьме, а якщо й візьме, то, сподіваюся, його холопська зірка не лише поряд із князівською, а й поряд із моєю, рицарською, згасне.

— Він же справжнісінький Вельзевул. Казав я тобі, ваша милость, що я тисняви не люблю, але він гірший від тисняви, хоч, repeto, не так страху, як огиди до нього подолати не можу. Гаразд. Це байдуже! Отже, завтра дамо хлопам доброї прочуханки, а потім дременемо у Бар! Ой! Як же сяятимуть ці гарненькі оченята, conspectus[143] вашу милость! Ой! Як же палатиме це вродливе личко! Признаюся тобі, ваша милость, що й мене за нею туга бере, бо я її як батько люблю. І не дивуйся. Синів legitime natos[144] я не маю, маєток далеко, аж у Турчах, де його поганські комісари розкрадають, і живу я на сім світі сиротою, а на старість, мабуть, до пана Підбип’яти у Миші-кишки похлібцем піду.

— По-іншому це буде, нехай у тебе, ваша милость, про це голова не болить. За те, що ти зробив для нас, навряд чи ми колись тобі відборгуємо.

Подальшу розмову перебив якийсь офіцер, котрий, проходячи мимо, спитав:

— А хто там стоїть?

— Вершул! — вигукнув пан Скшетуський, упізнавши його з голосу. — Ти із роз’їзду?

— Так. А зараз від князя.

— Що там чувати?

— Завтра битва. Супротивник дамбу розширює, мости на Стирі й на Случі будує, хоче до нас будь-що дістатися.

— А що князь на це?

— Князь сказав «гаразд!»

— І нічого більше?

— Нічого. Заважати не велів. А там сокири аж гудуть! До ранку працюватимуть.

— Язика взяв?

— Аж сім. Усі зізналися, що про Хмельницького чули, він іде, але, здається, ще далеко. А ніч яка!

— Видно, як удень. А як ти почуваєшся після падіння?

— Кості болять. Іду подякувати Геркулесові нашому, а потім спати, стомився дуже. Хоч би годинки зо дві подрімати!

— Добраніч!

— Добраніч!

— Іди й ти, ваша милость, — сказав пан Скшетуський Заглобі, — бо пізно, а завтра потрудитись доведеться.

— А післязавтра їхати, — нагадав пан Заглоба.

Вони пішли і, помолившись, повкладалися біля багаття.

Невдовзі багаття одне за одним почали гаснути. Табір огорнула темрява, і тільки місяць кидав на нього своє срібне проміння, освітлюючи купки сонних жовнірів. Тишу порушувало лише загальне могутнє хропіння і перегук вартових, що стерегли табір.

Але сон не надовго склепив стомлені повіки жовнірів. Ледве небо устигло взятися легким передвістям зорі й поблідли нічні тіні, як по всьому табору сурми заграли підйом.

А через годину князь, на превеликий подив рицарства, відступав по всій лінії.

РОЗДІЛ XXXII

Князь зумисне пустив Кривоноса за переправу, щоб іще більшої завдати йому поразки. Тільки-но почалася битва, він пришпорив коня і почав ніби тікати, що бачачи, низові й чернь зламали стрій, аби наздогнати його й оточити. Тоді князь зненацька повернувся і всією кіннотою ударив по них так страшно, що ті навіть на мить не змогли вчинити спротиву. Тож їх із милю гнали до переправи, потім через мости, дамби і півмилі аж до табору, рубаючи й мордуючи нещадно, а героєм цього дня став шістнадцятилітній пан Аксак, котрий першим ударив на ворога і першим посіяв у його лавах паніку.

Тільки з