Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

Якби піхота Корицького, Осинського і Вурцелеві гармати встигли за кіннотою, за одним рипом було б узято й табір. Але перш ніж вони поспіли, настала ніч, і супротивник уже значно відійшов, тому наздогнати його було вже неможливо. І все-таки Зацвіліховський здобув половину табору, а в ній величезні запаси зброї і харчів. Чернь уже двічі поривалася схопити Кривоноса й видати його князеві, і тільки обіцянка негайно повернутися до Хмельницького дала йому змогу вирватися з її рук. Утративши половину війська, побитий, у відчаї тікав він із рештками табору, не чинячи опору, аж до Махнівки, куди прибувши, Хмельницький у нападі першого гніву наказав його за шию до гармати ланцюгом прикувати.

І аж коли перший гнів улігся, згадав гетьман запорозький, що нещасний Кривоніс усе-таки всю Волинь кров'ю залив, узяв Полонне, тисячі шляхетських душ на той світ відправив, а тіла залишив без поховання і доти був непереможний, аж доки зустрівся з Ієремією. За ці заслуги й змилостивився над ним гетьман запорозький і не тільки від гармати звелів негайно його відчепити, а й допустив назад до командування і на Поділля на нові грабежі й різанину послав.

А тим часом князь оповістив своє військо про довгоочікуваний відпочинок. У останній битві воно теж зазнало значних втрат, особливо під час кінних штурмів табору, у яких козаки боронилися не лише затято, а й вправно. Полягло там близько п'ятисот жовнірів. Полковник Мокрський, тяжко поранений, невдовзі спустив дух; підстрелені були, хоч і легко, і пан Кушель, і Поляновський, і молодий пан Аксак, а в пана Заглоби, котрий, звикнувши до тисняви, мужньо укупі з іншими бився і котрого двічі ціпом ударили, розболілися крижі, і тому, не можучи ворухнутися, він на повозці Скшетуського як мертвий лежав.

Отже, доля завадила їхнім намірам поїхати у Бар, і поїхати відразу ж вони не змогли, тим паче що князь послав пана Скшетуського на чолі кількох хоругов аж під Заслав, аби він знищив скопища черні, які там зібралися. Рицар, навіть не заїкнувшись князеві про Бар, вирушив у похід і цілих п’ять днів палив і вбивав, аж поки усю околицю очистив.

Кінець кінцем і його люди втомилися від безперервних боїв, далеких походів, засад, неспання ночами, тож він вирішив повернутися до князя, котрий, як йому сказали, пішов до Тарнополя.

Напередодні повернення, затримавшись у Сухоринцях на Хоморі, пан Ян розквартирував хоругви по всьому селі, а сам теж зупинився на нічліг у селянській хаті. Будучи виснажений браком відпочинку і трудами, він ураз заснув і проспав мертвим сном цілісіньку ніч.

Над ранок, ще напівсонний-напівпробуджений, Скшетуський почав марити. Дивні картини пропливали у нього перед очима. Спершу йому здалося, що він у Лубнах, що ніколи із них не виїздив, що спить у своїй кімнаті в цейхгаузі, що Жендзян, як завше вранці, порається з його одежею і готує її до пробудження господаря.

Але поволеньки реальність почала розганяти видіння. Поручик пригадав, що знаходиться у Сухоринцях, а не в Лубнах, і тільки постать слуги не танула в тумані. Пан Скшетуський бачив, як той увесь час сидить під вікном на ослінчику і шмарує ремінці панцира, які від спеки дуже поскручувалися.

Подумавши, що сонна мара не може від нього одчепитися, він знову заплющив очі.

За хвилю розплющив їх. Жендзян так само сидів під вікном.

— Жендзяне! — вигукнув пан Ян. — Це ти чи твій дух?

А хлопчина, злякавшись раптового крику, із брязкотом упустив панцир на підлогу, розвів руки і сказав:

— О Боже! Чого це ви, ваша милость, так кричите? Який там іще дух! Живий я і здоровий!

— І повернувся?

— А хіба ваша милость мене виганяв?

— Іди ж бо до мене, дай я тебе обійму!

Вірний пахолок припав до свого пана й обійняв його коліна, а пан Скшетуський із великою радістю цілував його в голову й повторював:

— Ти живий! Ти живий!

— О мій добродію! Я на радощах не можу говорити, що теж вашу милость при здоров'ї бачу… О Боже!.. Ваша милость так вереснув, що я аж панцир упустив… Ремінці покрутилися… Либонь, вашій милості ніхто не услуговував… Слава ж тобі, Боже наш, слава… О, мій коханий паночку!

— Коли ж ти приїхав?

— Сьогодні вночі.

— А чому мене не розбудив?

— О, будити ще! Рано ось прийшов одяг узяти…

— Звідкіля ж ти приїхав?

— А з Гущі.

— Що ж ти там робив? Що з тобою було? Кажи, розповідай!

— Отож бачите, добродію, приїхали козаки в Гущу пана воєводу брацлавського грабувати й палити, а я там іще раніше за них опинився, бо приїхав туди з отцем Патронієм Лашкою, котрий мене від Хмельницького в Гущу забрав; його ж до Хмельницького пан воєвода з листами посилав. От я і поїхав із ним поворітьма, а тепер, бач, козаки Гущу спалили й отця Патронія за його добросердя до нас замордували. Це напевно б і з паном воєводою сталося, якби він там знаходився, хоч він теж благочестивий і великий їхній добродійник…

— Говори зрозуміліше й не плутайся, бо нічого второпати у тебе не можна. Ти що, у козаків, у Хмеля весь цей час був, чи що?

— Авжеж, у козаків. Бо вони як захопили мене в Чигирині, так за свого й мали. Та ви вдягайтеся, добродію… Ой лелечко, як же все позношувалося, що й у руки нема чого взяти! А нехай йому всячина!.. Мій добродію, ви вже, будь ласка, не гнівайтеся, що я тих листів, які ви з Кодака писали, у Розлогах не віддав, у мене їх той лиходій Богун відібрав, і, якби не той опасистий шляхтич, мене б уже й на світі не було.

— Знаю, знаю. Не твоя то провина. А той опасистий шляхтич зараз у таборі. Він мені розказав, як усе сталося. Він і панну в Богуна викрав, котра у доброму здоров'ї нині у Барі живе.

— О! Тоді хвала Богу! Я теж знав, що вона Богунові не дісталася. То вже, певно, й весіллячко невдовзі?

— Мабуть, що так. Звідсіля ми, згідно з наказом, вирушимо до Тарнополя, а звідти до Бара.

— Слава Господові всемогутньому. Він-то вже достеменно повіситься, цей Богун, йому ж