Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

Токай-іхто, не гаючись, взявся до їжі. Миску він повернув Сітопанакі. Четансапа спостерігав, як чорнонога дівчина виконувала цю нескладну роботу. В кожному її жесті таїлася гордість і неприхована покора. Чи Токай-іхто постеріг, що вона таки справжня квітка прерії? Вождь знову підвівся. Він хотів узяти свою рушницю, але йому сказали, що Шеф де Лю вистріляв останні патрони.

Не промовивши ні слова, він узяв лук та стріли і разом з Четансапою попрямував до височини, щоб зверху перевірити становище.

День минав у гнітючій тиші. Навкруги — нічого, сама лиш мулиста вода, зеленіючі луки і блакитне небо. Мустанги паслися. Жінки мовчали у тривожному чеканні.

Коли почало вечоріти, Уїнона підійшла до Грозової Хмари і дала їй пакуночок з м'ясом, наказавши, як добре смеркне, крадькома пробратися берегом униз вздовж річки і віддати ці харчі Хитрому Боброві.

Грозова Хмара зачекала, поки зайшло сонце і вечірній присмерк перейшов у ніч. Тоді вона прудко побігла вниз понад річкою, що бушувала і заливала прибережні трави, до схованки свого дядька. Бобер ще з одним воїном поглибили виярок, зробивши з нього яму, але тепер він сидів у ній сам; товариш подався, мабуть, кудись далі у розвідку. Бобер ласкаво подивився на дівчинку і втягнув її в яму.

— Що ти принесла? Стару шкапу?

В цьому жарті Грозова Хмара вловила смуток і відчула, що дядько її зараз зовсім байдужий до їжі. Бобер розгорнув пакуночок, понюхав принесене йому м'ясо, тоді знову загорнув його, сунув у куток і присипав землею.

— Нехай вже тоді, коли прийде Шеф де Лю, — сказав він.

Грозова Хмара могла б уже йти, та, скориставшись з того, що була з дядьком сама, благально глянула на нього. Може, він скаже їй хоч слово.

— Що ти, власне, знаєш нового? — спитав дядько, ведучи спостереження крізь прориту в землі щілину.

Луг був яскраво освітлений місяцем, але в ямі стояла суцільна пітьма.

— Я знаю, що уатшітшун більше не стріляють. Гірський Грім був у них і вів переговори, а Токай-іхто…

— До завтрашнього вечора триватиме перемир'я, — сказав Бобер, дивлячись у щілину. — Якщо ми до того часу не видамо Токай-іхто Червоному Лисові, уатшітшун знову стрілятимуть.

— Але ви ж на цей раз не зрадите вождя, — промовила Грозова Хмара рішуче і майже погрозливо.

— Ні, ми не покинемо його в біді. — В голосі Бобра прозвучало щось таке, від чого дівчині стало моторошно.

— Дай-но мені теж визирнути, — попросила вона.

Дядько поставив її поперед себе і низько нахилився.

Грозова Хмара зіп'ялась навшпиньки і почала дивитись. На півдні вона помітила кілька гуртів коней. Вершників не видно було: вони, мабуть, лежали у траві.

— Та й багато ж їх, — сказала дівчинка. — Вони весь час були так близько? — Грозовій Хмарі здавалось, що коні стоять близько, бо їх можна було розпізнати ясної, місячної ночі й, отже, цілитись у них, хоч вони виднілися вдалині крихітними цятками.

— Ні, раніше вони стояли трохи далі. Але відтоді, як рушниці замовкли, койоти дуже розхрабрились і підійшли ближче до нас.

Грозова Хмара знову поступилася місцем дядькові.

— Звідки зійшлось так багато білих людей?

— Так багато? — повторив Бобер її слова, відновивши-спостереження. — Зараз весна. Одні набили звіра і принесли хутро на торговельну стоянку уатшітшун, аби віддати борг за пастки, які вони позичали в хутряної компанії. Інші збираються полювати й ставити пастки влітку і були на стоянці, укладали договори. Червоний Лис пообіцяв їм полота за скальп Токай-іхто. Тому вони й пішли за ним. До них ще приєдналися деякі фермери, які втекли від поводі і бояться, що ми у них покрадемо худобу.

— Так, — промовила Грозова Хмара, — тоді ми неодмінно будемо битись, і якщо не зможемо перемогти, то вмремо. Я лише маленька дівчинка, але кажу тобі, що зовсім не відчуваю страху. Адже Ведмежі хлопці вже на тому боці.

Бобер рвучко повернув голову і глянув на свою небогу.

— Це добре.

Грозова Хмара вилізла з ями і хутко майнула назад до табору.

Збігла і ця ніч. Як розвиднілось, Грозова Хмара знову подумала про те, що настав день, коли кінчається перемир'я.

Дівчинка дбайливо склала свою ковдру й пішла з іншими жінками та дівчатами трохи вниз понад затокою, щоб причепуритись. І сьогодні вона також гладенько й охайно заплітала коси, дивлячись при цьому у воду. Вода спала на ширину долоні. Показалась напівзогнила трава, до якої начіплялася прибита течією земля і галуззя. Смерділо падлом. Коли з долини вривалася хвиля, Мулиста вода підходила до свого колишнього рівня і знову хилила вербове гілля, що вже піднялося з неї.

Жінки повернулись і посідали на свої звичні місця між човнами. Одноманітно лунав спів Гавандшіти, звернений до бурхливої води. Він співав таємничу пісню, і Грозова Хмара з тугою в серці слухала її. Це була старовинна Ведмежа пісня, яку вона відразу впізнала. Мабуть, Велика Ведмедиця навчила цієї пісні свого сина, що обернувся в людину. Гавандшіта заклинав її дух. Вона віддала Ведмежому братству своє дитя як запоруку життя, і Токай-іхто переправив його через му чисту смерть на кращий берег. Дух Ведмедиці мусив допомогти.

Грозова Хмара слухала і міркувала нишком про себе. Для того, щоб допомогла Велика Ведмедиця, треба бути правдивим і хоробрим.

Дівчинка підвелась і попрямувала до Ящірки. Подруга теж встала і пішла їй назустріч. Діти пробігли невелику віддаль вниз схилом і зупинились, коли їх вже зовсім не стало видно.

Вони глянули одна на одну і дали обітницю завжди говорити правду своїм братам та сестрам і протягом одного дня нічого не їсти. Тоді взялися за руки і повернулись