Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

Якраз у цю мить гігантська хвиля ринула на корабель, перекотилася через палубу, збила з ніг супротивників і, як соломинки, змела їх у заглибини біля борту. Пітер підвівся перший, спльовуючи солону воду й протираючи очі. Він побачив д’Агвілара лежачого на палубі, меч валявся поруч, лівою рукою іспанець стискав праву.

— Вас поранено чи ви забилися? — спитав Пітер.

— Забився, — відповів д’Агвілар. — Схоже, що зламано кисть. Та в мене є ліва рука. Допоможіть мені підвестися, і ми закінчимо наш поєдинок.

За цих слів сильний порив вітру, найлютіший з усіх, ніби вихор у гірській ущелині, жбурнув каравелу в самісінький вхід до бухти і майже поклав її на бік.

Здавалося, ще мить — і каравела перекинеться, піде на дно, але несподівано, мов гілка, зламалася грот-щогла і впала за борт. Вивільнившись од її ваги, каравела поволі випрямилась. Поперечна рея рухнула на палубу — один кінець її проламав верх тієї каюти, де було замкнено Маргарет та Бетті, розколовши його навпіл, а блок, що висів на протилежному кінці, вдарив Пітера по голові, ковзнув по шоломі, зачепивши шию та плече. Від цього удару Пітер, знепритомнівши, упав на палубу і залишився так лежати, стискаючи в правій руці меч.

З-під уламків каюти виборсалися Маргарет та Бетті. Маргарет була бліда, перелякана, Бетті подумки шепотіла молитви, але обидві, за щасливим випадком, були неушкоджені. Чіпляючись за переплутані снасті, вони пробиралися в пошуках порятунку до центру корабля. Важка рея так само висіла над ними, одним кінцем упираючись у рештки каюти, а протилежним зачепившись за борт. Потім вона зіслизнула в море. Уламок грот-щогли перегородив їм шлях. Цієї миті Маргарет побачила Пітера з закривавленим обличчям, що лежав горілиць. Тіло його перекочувалося від хитавиці.

Маргарет не змогла вимовити жодного слова. Вона тільки мовчки показала на Пітера, потім обернулася до д’Агвілара, який стояв неподалік. Тримаючись за канат, д’Агвілар добрався до Маргарет і крикнув їй на вухо:

— Леді, це не моя провина. У нас була чесна сутичка. Щогла впала і вбила його. Не звинувачуйте мене в його смерті, а шукайте втіху в бога.

Маргарет слухала, дико роззираючись по боках, тут вона побачила батька, який пробирався до неї, і з зойком упала непритомна на його груди.

Ніч настала відразу — величезна грозова хмара, в темряві якої спалахували блискавки, проковтнула останні промені призахідного сонця. На судно, що тонуло, обрушився ураган, перекоти грому супроводжувалися потоками дощу. Рульовий уже не бачив, куди він веде корабель, не було аніякої можливості визначити напрям, куди неслася каравела. Тільки менша хвиля свідчила про те, що вони зайшли в бухту. Незабаром “Сан-Антоніо” натрапила на скелю, і цим поштовхом відкинуло Кастелла, який схилився над непритомною Маргарет, до борту й оглушило його.

У темряві пролунав крик: “Ідемо на дно!”, і вода ринула на палубу, але Кастелл не міг зрозуміти, чи це були хвилі, чи дощові потоки. Він почув новий вигук: “Швидше в шлюпки, інакше ми загинемо!” і метушню при спуску шлюпок. Судно повернулося раз, удруге й зупинилося. В світлі блискавки Кастелл побачив Бетті, яка тримали в своїх сильних руках непритомну Маргарет. Вона теж помітила його й гукнула, щоб він спускався в шлюпку. Кастелл пішов за нею, але згадав про Пітера. Адже Пітер міг бути ще живий! Що він скаже Маргарет, коли залишить його напризволяще? Кастелл пробрався до того місця, де лежав Пітер, і гукнув на допомогу матроса, який пробігав повз. Той у відповідь лайнувся і зник у темряві. Кастелл, залишившись один, спробував підняти важке тіло, але права рука його була безпорадна, і він зумів лише трохи підняти верхню частину тулуба, а потім поступово підтягувати Пітера до того місця, де, здавалося йому, мала бути шлюпка.

Проте шлюпки тут не виявилося, а голоси долинали з протилежного кінця судна. Треба було Пітера тягнути туди. Поки він дістався до другого борту, все змовкло, і в спалаху блискавки Кастелл побачив переповнену людьми шлюпку на гребені хвилі ярдів за п’ятдесят од судна. Ті, хто не потрапив до” шлюпки, чіплялись за її корму та борти. Кастелл закричав, але ніхто йому не відповів, чи тому, що на кораблі не залишилося нікого живого, чи тому, що в цій метушні його не почули.

Тоді Кастелл, розуміючи, що він зробив усе, що міг, підтягнув Пітера до частини верхньої палуби, що нависала і бодай трохи ховала від дощу, поклав його закривавлену голову собі на коліна так, щоб вона була вище рівня води, і, вмостившись таким побитом, почав молитися, очікуючи смерті.

Він ні на мить не сумнівався, що йому судилося загинути — в спалахах блискавок він бачив, що палуба корабля перебуває вже на рівні води. Щоправда, тут, у бухті, море стало значно спокійніше. Він збагнув це з того, що, хоча дощ періщив як і раніше, а вітер налітав з такою ж силою, бризки хвиль не обливали його. Каравела занурювалася дедалі глибше і глибше, поки нарешті вода не покрила її палубу цілком. Кастеллу довелося піднятися на другу сходинку трапа, з якого Пітер напав на іспанця. Минув деякий час, і Кастелл відчув, що каравела перестала занурюватися. Він не міг уторопати, що це означало. Шторм минув, пробилися зорі, вітер ущух. Ніч стала тепліша — це дуже порадувало його, інакше в промоклому одязі він би геть замерз. І все-таки це була довга ніч, найдовша в його житті, не було сну, щоб утишити його страждання або полегшити смерть.

Так він сидів, гадаючи, чи жива Маргарет, — Пітер здавався йому мертвим, — і думав, чи спостерігають їхні душі за ним з висоти, чи ждуть, коли він приєднається до них. Він згадав про дні свого процвітання до тієї миті, коли побачив кляте обличчя д’Агвілара, про своє багатство і про те, що з цим багатством станеться. Він