Читати книгу - "Прекрасні катастрофи"

Коломієць пропустив це повз вуха і звернув увагу Думбадзе на інше:

— Дивіться, ми вже майже на верховині. Я навіть бачу степовий обрій.

— Це не степ, а якраз поле, — виправив Думбадзе, глянувши й собі.

— Так, правда. Я не сподівався тут побачити поля. У мене склалося враження, що тут, на цих схилах, самі пасовиська з нужденними перськими чи афганськими вівчарями.

— Щодо нужденності, то ще не відомо, хто кому дасть очко наперед — гірський чабан хліборобові чи хлібороб чабанові. Ви знаєте, який заробіток середнього індійського хлібороба?

— Незаможника, що не має власного клаптя землі?

— Ні, середнього, того, що має півгектара. Індійський незаможник в рахунок іти не може. Він навіть не дорівнює нашому колишньому батракові. Такі, як він, просто пухнуть з голоду й мільйонами вимирають з року в рік дарма де: біля чужої землі чи на промислах у городі. Я кажу про середнього хлібороба, того, якого офіціальна статистика зве дрібним заможним селянином.

— Хм, я чув. Індійські злидні ввійшли вже здавна в прислів’я.

— Чули? Я можу подати вам точні цифри. Тільки вчора вичитав їх у бібліотеці нашого готелю.

— Цікаво.

— Дуже. Ось яку маємо картину зараз, на тридцятому році двадцятого віку — після двох століть панування англійських окупантів. З 320 мільйонів індійського населення 218 живе з землі, що. Її загальна площа визначається не більше як 80 мільйонів га. Коли одкинути поміщицьку та великокуркульську землю, на якій сидить до восьми мільйонів поміщиків, коли одкинути міцнішого індійського середняка, що володіє приблизно сімома гектарами на родину, — а таких є понад п’ять мільйонів родин, тобто до тридцяти мільйонів чоловік, — то «дрібним заможникам», яких є сто сорок мільйонів ротів, лишається на рот менше як по півморга. Сорок же п’ять мільйонів лишається зовсім без землі і поповнює постійно армію безробітних та кандидатів на голодну смерть та епідемії. Ви розумієте тепер, чому в Індії так нечувано дешеві робочі руки й чому досі збереглися найпримітивніші способи обробітку землі? Цивілізованій Англії немає рації вдосконалювати індійське хліборобство — людина дешевша за худобу й машини. Для чого витрачати гроші на трактор і бензин, коли тисяча індійських жінок за безцінь обробить якраз стільки ж землі?

— А скільки ж виробляє на рік такий середній «заможник»?

— Він виробляє на цілу свою родину за рік рідко більше ста рупій, тобто наших шістдесят карбованців. Заплативши податки, оренду, він має на їжу та одежу якихось двадцять п’ять карбованців на рік на цілу родину…

Товариші досягли тим часом уже й верховини кратера. По той бік, за вістрям сусідніх кряжів і гір, залягала майже рівна площина північно-пенджабського степу, його видно було далеко-далеко: на десятки кілометрів тікав низький обрій.

Коломієць приклав до очей бінокль Вебенса. В скельцях, куди б він не обертав їх, видно було лише червонувато-сіру голу землю, скупо де-не-де порослу пустельними лишаями. Плідні грунти були звідси далеко на південь і схід. Там повинні були бути дбайливо оброблені рисові плантації, прославлені на цілий світ. На кожний гектар такої плантації там роззявляло роти десятків зо два індійських малят. Але вони так і повмирають змалечку, не одержавши й кілограма того рису, скупованого англійцями за безцінь.

Думбадзе, приклавши долоню до очей, шукав по степу найближчих селищ.

Туди, в бік Мардана, таких селищ не було. Там лежала пустеля. Селища повинні були бути ліворуч, на схід до згір’їв Свата, або просто в напрямі до Пешавара, під пасмами Пінд-Дадану.

Але це було надто далеко не тільки для очей Думбадзе, а й для лінз бінокля.

Рівнина лежала перед очима порожня й спокійна. Невідомо, звідки ж прийшли з неї закривавлені повстанські гурти. Невже ж з-під самого Пешавара?

Трохи розчаровані Думбадзе з Коломійцем поверталися назад з вершини кратера. Але несподівано серед уламків скель вони зустріли ще двох цікавих туристів. Ті йшли їм назустріч, стиха розмовляючи. Але хода їхня була поспішна й заклопотана.

Думбадзе з Коломійцем перезирнулися й зарані поступилися з дороги. Вони не тільки поступилися, а й оступилися в затінок скель і чагарників: їм не хотілося виявити свою присутність перед цими двома екскурсантами.

Це були місіс Ліліан та горбань Альберт Сю. Жваво розмовляючи, вони простували до верховини кратера. Коли Альберт Сю задихався чи спотикався об каміння при дорозі, сильна рука місіс Ліліан його дбайливо підтримувала. Вони йшли й розмовляли, як давні приятелі.

По обіді мешканці Сольготелю вирушили на загальну прогулянку: 3 сер О воліли пройтися після хвилювань ночі та ненормального сну вдень. До того ж вони ще зовсім не роздивилися на Геліополь, а детальне обізнання з цим містом входило в загальний план їхньої місії. Нен-Сагор і місіс Ліліан запропонували їм свої послуги господарів-гідів. Думбадзе з Коломійцем приєдналися за компанію. Таким чином, стало можливим і під час цієї прогулянки не тратити марно часу й продовжувати обслідувальну роботу ревізійної комісії.

Товариство вирушило одною з бічних вулиць на південний захід з тим, щоб, проминувши центральні квартали й озеро, вийти в заміські луки.

Думбадзе зацікавився промисловістю Геліополя.

— Що це за заводи за озером? — запитав він місіс Ліліан. — Геліополь має свою промисловість? Що тут виробляють?

Місіс Ліліан охоче пояснила:

— Експортна промисловість Геліополя зовсім незначна, але її прибутків вистачає на покриття місцевих витрат. На заводах головним чином виробляються речі власного вжитку, яких ніде більше й придбати. Невеличка текстильна фабрика виробляє сонцепроточну матерію на одежу, скляна фабрика дає різні типи сонцелікарського спектрального скла, тут є уже й невеличкий експорт на європейські ринки. На експорт же працює й фабрика солом’яних виробів, — ми постачаємо солом’яні меблі в Пешавар з околицями та трохи до Афганістану, — та чимала сироварня, що вивозить високі сорти сиру до Бомбея і навіть до Англії. Ще трохи експортується вовни, пшениці та винограду й інших фруктів.

— Ви пробачте мені за,