Читати книгу - "Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Немає потреби, до в'язниці є інший вхід, — озвався Ріхтан, оглядаючись.
— Звідки ти все знаєш? — підозріло поцікавився Зіанар.
— Зараз час вдаватися до пояснення? — хмикнув некромант, прямуючи кудись у глиб парку.
— Не вір йому, — прошепотів ельф, коли я пройшла повз нього.
Але я лише відмахнулася від його застереження. Не зараз. Пізніше. Все потім.
Але коли чаклун зупинився біля колодязя, що обріс мохом, питання почали з'являтися і в мене.
— Ти збожеволів, — прошепотіла я, перегинаючись через край і вдивляючись у темряву.
— Там вода, — попередив чоловік. — Глибина не більше трьох метрів. Якщо стрибнемо, не розіб'ємось. Але я взяв мотузку.
— Я не спущусь, — похитала головою. — Ніколи не давалися заняття з лазання. Та що там, я фізичну підготовку часто пропускала.
Чоловіки зустрілися поглядами.
— І що робити? — запитання застигло у Зіанара на губах.
— Спустимо її, що, — огризнувся некромант, допоможеш мені.
Чоловік витяг з невеликої сумки, яку я навіть не помітила до цього моменту, моток мотузки і розмотав. Скрутив велику петлю знизу.
— Сідаєш, тримаєшся, ми спускаємо.
Я озирнулась у бік воріт:
— Патрулів давно не було. Можуть зараз проходити.
— Цю частину парку майже не патрулюють. Глухий кут. Давай.
Реальність перетворилася на справжнісіньке безумство. Я виконувала вказівки чаклуна, трималася руками за мотузок і балансувала весь той час, що мене спускали темним жерлом колодязя. Від холоду та страху трясло.
А коли ніг торкнулася вода, я смикнула за цю кляту мотузку, показуючи, що все добре і повільно вислизнула з петлі, яка підтримувала під попу. Вислизнула і моментально пішла під товщу крижаної води. Вона відразу набралася в черевики, одяг поважчав, сумка тягла на дно.
Двома гребками я випливла на поверхню і попливла до найближчої стіни. За кілька хвилин до мене приєдналися чоловіки.
— Ти ж розумієш, яке це божевілля? — стукаючи зубами, поцікавився Зіанар.
— Пізно ти передумав, — обложив його Ріхтан. — Якщо вже йти до кінця, то рішуче. А не боягузом.
— К-к-куд-д-ди далі?
— Вправо, — чаклун розвернувся і попив кудись убік.
Я орієнтувалася тільки на звук, попрямувала за ним. Судома схопила по дорозі. Я охнула, схопилася за ногу і не змогла нею поворухнути. Ельф підхопив мене.
— Тримайся.
— Руку, — пролунало звідкись зверху.
Довірившись їм обом, я підняла праву руку вгору і відразу була висмикнута з води Ріхтаном фон Логаром.
— І ти руку!
Наступним на невеликий виступ був виловлений ельф.
— Швидше, а то занедужаєте, — некромант обтрусився від води, ніби зовсім не відчуваючи холоду, і поквапився вузьким проходом уперед.
Я трималася за слизьку стіну і з кожним кроком переконувала себе, що роблю все правильно. Але емоцій і паніки було не так вже й легко позбутися. Хтось може сказати, що я боягузка. Але не бояться лише ідіоти та мерці.
— Сюди, — Ріхтан звернув у неглибоку нішу і вперся носом у мур.
— Припливли? — прошепотів третьокурсник, клацаючи зубами.
— Ні, — невдоволено обізвався чаклун, натискаючи на кілька каменів у кладці.
Щось тихо скрипнуло, почало рухатися і стіна повільно з жахливим гуркотом почала відсуватися.
— Зараз вся варта збіжиться...
— Діємо швидко! — чаклун пірнув у лаз першим.
Я поспішила за ним і опинилася у довгому темному коридорі. Рухатися швидко не було можливості. Якийсь час йшли мовчки, а потім хід вильнув і ми опинилися біля ще однієї стіни. Ця пішла убік так само голосно і випустила нас ... в одну камеру. На щастя, пусту. І на ще величезне щастя, відкриту.
— Чудово, — некромант штовхнув ґратчасті двері. — Куди далі?
— Сюди, — я кинулася до дальньої камери, забувши про страх, холод і втому. Пам'ятаючи лише про те, що мусить врятувати Кову від жахливої долі. Маю допомогти їй, як вона допомогла нам із Зіром.
Ось тільки... тільки клітка виявилася порожньою.
— Не може бути, — видихнула я, вчепившись у прути і смикнувши їх на себе.
Метал забрязкотів, задзвенів. Але це нічого не змінило. Кови в ній не було.
— Ти певна, що це тут? — видихнув Зіанар, озираючись.
— Т-так…
— Треба йти, зараз тут буде стража, — Ріхтан озирнувся у бік дверей.
— Я не піду без неї.
— Її тут немає, — чаклун повернувся до мене. — Ми запізнилися.
— Н-ні, — по щоках потекли гарячі сльози. — Ні-ні-ні. Вона жива. Вони не могли її вбити. Не так швидко.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва», після закриття браузера.