Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

— Ми?.. — повторила Жинь зі збитим диханням.

«Це можливо?»

Жамса кивнув, широко всміхаючись.

— Ми всі тут. Решта в каютах. Ну, за винятком близнюків, але вони приєднаються до нас за кілька днів.

— Як? — вимогливо запитала Жинь.

Цике не знали, що сталося в Чулуу Корікх. Вони не могли знати, що трапилося на дослідній базі. Звідки вони дізналися, що треба прибути на Спір?

— Ми чекали на місці зустрічі, як і наказав Алтань, — пояснив Жамса. — А коли ви не з’явилися, зрозуміли — щось трапилось. Унеґень відстежував солдатів Федерації весь шлях до… того місця. Ми ризикнули всім, відправили Унеґеня спробувати якось витягти вас… — Жамса замовк. — А решту ти знаєш.

— То був Алтань, — сказала Жинь.

Вимовивши його ім’я, вона відчула нову хвилю скорботи, і її лице скривилося.

— Ми бачили, — м’яко сказав Жамса. — Ми зрозуміли, що то був він.

— Він мене врятував.

— Ага.

Жамса вагався.

— То він точно…

Жинь почала схлипувати.

— Бляха, — тихо промовив Жамса. — Чаґхань… Хтось мусить сказати Чаґханю.

— Де він?

— Близько. Цара надіслала нам повідомлення з вороном, але там було небагато, лише те, що вони йдуть. Невдовзі ми з ними зустрінемося. Вона знатиме, як нас знайти.

Жинь підняла очі на Жамсу.

— А як ви знайшли мене?

— Перелопатили гору трупів, — Жамса непевно їй усміхнувся. — Два дні шукали вцілілих. І нічого, а потім твоєму другові спало на думку попливти на острів, і там ми натрапили на тебе. Ти лежала на шматку скла, Жинь. Навколо лише пісок, а ти лежала на листі прозорого скла. То було щось незвичайне. Казкове.

«Навіть близько не казкове», — подумалося їй. Вона горіла так гаряче, що розплавила пісок навколо себе. Це була не казка. Це було жахіття.

— Як довго я там була?

— Десь три дні. Ми перенесли тебе до каюти капітана.

Три дні? Це ж скільки вона пробула без їжі? Її ноги майже підігнулися, вона квапливо схилилася до поруччя. У голові було дуже-дуже легко. Вона повернулась обличчям до моря. Бризки в морському тумані потрапляли на обличчя, й це було неймовірне відчуття. На хвилину вона забулася, ніжачись у сонячних променях, аж доки не згадала, що сталося.

Стиха запитала:

— Що я зробила?

З обличчя Жамси зникла посмішка.

Він збентежено намагався добирати слова, але потім позаду неї заговорив знайомий голос:

— Ми сподівалися, що це ти нам розкажеш.

А потім Жинь побачила Кітая.

Любого, чудового Кітая. Навдивовижу неозброєного Кітая.

У його очах був якийсь важкий блиск, якого вона ніколи в них не бачила. Здавалося, він постарів років на п’ять. Він був схожий на свого батька. Тепер Кітай нагадував нагострений меч, загартований метал.

— З тобою все гаразд, — прошепотіла вона.

— Я змусив їх узяти й мене з собою, після того як ви з Алтанем пішли, — криво всміхнувся Кітай. — Довгенько ж довелося їх умовляти.

— Добре, що він це зробив, — сказав Жамса. — Це він додумався пошукати на острові.

— І не помилився, — сказав Кітай. — Я ще ніколи так не радів, що не помилився. — Він кинувся вперед і міцно обійняв Жинь. — Ти не здалася зі мною в Ґолінь Ніїс. Я не міг здатися з тобою.

Жинь хотілося вічно стояти в тих обіймах. Забути все, забути війну, забути богів. Просто бути, знати, що її друзі живі і що зрештою цілий світ не такий похмурий.

Але вона не могла лишатися всередині цієї щасливої ілюзії.

Могутнішим за її бажання забути було бажання дізнатися. Що скоїв Фенікс? Що саме вона зробила в храмі?

— Мені треба знати, що я зробила, — сказала вона. — Просто зараз.

Схоже, Жамсі було ніяково. Було щось, чого він їй не говорив.

— Чому б тобі не повернутися в каюту? — запропонував він, зиркнувши на Кітая. — Решта в їдальні. Мабуть, буде краще, якщо ми обговоримо це разом.

Жинь пішла за ним, але Кітай потягнувся до її зап’ястка. Він суворо глянув на Жамсу.

— Взагалі-то, — сказав Кітай, — я волів би поговорити з нею наодинці.

Жамса спантеличено глянув на Жинь, але вона, вагаючись, кивнула на знак згоди.

— Добре, — Жамса відступив назад. — Ми чекатимемо внизу, коли ви будете готові.

Кітай мовчав, доки Жамса не відійшов так далеко, що вже їх не чув. Жинь дивилася на вираз його обличчя, але не могла зрозуміти, про що він думав. Що з ним? Чому він не зрадів, побачивши її? Їй здавалося, що від тривоги вона збожеволіє, якщо він чогось не скаже.

— То це правда, — нарешті промовив він. — Ти справді можеш прикликати богів.

Він не відводив погляду від її обличчя. Вона воліла б мати дзеркало, щоб і самій побачити власні багряні очі.

— У чому річ? Чого ви мені не кажете?

— Ти й справді не знаєш? — прошепотів Кітай.

Вона відсахнулася від нього, раптово злякавшись. Вона знала. Вона більше ніж знала. Але їй потрібне було підтвердження.

— Я не розумію, про що ти, — сказала вона.

— Ходи зі мною, — сказав Кітай.

Вона пішла за ним уздовж палуби, доки вони не стали на іншому боці корабля. Він указав на обрій.

— Там.

Далеко над водою здіймалася найнеприродніша на вигляд хмара, яку Жинь будь-коли доводилося бачити. Величезний, щільний стовп пороху розповзався над землею, ніби повінь. Скидалося на грозову хмару, але виривався цей стовп угору з темної землі, а не зосереджувався в небі. Великі клуби сірого та чорного диму опускалися, немов гриб, який повільно ріс. Хмара підсвічувалася зсередини червоними променями сонця на заході, тому здавалося, що вона кровоточить яскравими цівками крові в океан.

Вона видавалася живою, наче мстивий димний гігант повстав із глибин океану. У якомусь сенсі вона була прекрасною так само, як була прекрасна Імператриця: мила і жахлива водночас. Жинь не могла відвести погляду.

— Що це? Що сталося?

— Я не бачив, як це сталося, — сказав Кітай. — Лише відчув. Навіть на відстані багатьох миль від узбережжя. Сильне тремтіння під ногами. Раптовий поштовх, а потім усе заспокоїлося. Коли ми вийшли назовні, небо було димно-чорне. Порох затьмарив сонце на кілька днів. Це перший захід сонця, який я бачу, відколи ми тебе знайшли.

У Жинь усе нутро стиснулося. Та невелика темна смуга землі на віддалі… то Муґень?

— Що це таке? — стиха запитала вона. — Хмара?

— Пірокластичний потік. Порохові хмари. Ти пам’ятаєш виверження старого вулкана, коли ми були на занятті в Їма? — запитав Кітай.

Жинь кивнула.

— Ось що трапилося. Земля під островом була стабільною тисячоліттями, а потім раптово вивергнулася. Я декілька днів намагаюся розгадати, як це сталося, Жинь. Намагаюся уявити, що відчували люди на острові. Певен, більшість населення згоріли у власних домівках. А ті, хто вижив, протрималися не набагато довше. Весь острів опинився в полоні вогняної бурі з отруйних випарів та подрібнених решток, — сказав Кітай. Його голос був химерно спокійним. — Ми не змогли наблизитися, хоч як намагалися. Ми б задихнулися. Від жару корабель