Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

— То з муґенцями покінчено? — видихнула Жинь. — Вони всі померли?

— Якщо ні, то скоро помруть, — сказав Кітай. — Я уявляв це так багато разів. Складав зі шматків того, що ми вивчали. Вулкани вивергають лавину розпеченого повітря та вулканічних газів. Вони повністю охопили їхню країну… Якщо муґенці не згоріли, то задихнулися. Якщо не задихнулися, то їх поховало під камінням. А якщо й це їх не вбило, то вони помруть із голоду, бо тепер на острові вже точно нічого не ростиме, адже попіл цілковито знищив сільське господарство острова. Коли лава затвердіє, ост­рів перетвориться на єдину могилу.

Жинь вглядалася в хмару попелу, дивилася на дим, який ще не розвіявся, нашаровуючись, немов у печі, яка ніколи не погасне.

Якоюсь мірою Федерація Муґень перетворилася на Чулуу Корікх. Острів через вузьку протоку став кам’яною горою. Мешканці Федерації тепер в’язні: захоплені за буденними справами, вони вже ніколи не прокинуться.

Вона й справді знищила той острів? Жинь відчула, як усередині зринає панічне збентеження. Неможливо. Не може бути. Це природна катастрофа, до якої вона не причетна. Це страшний збіг. Випадковість.

Чи й справді вона це зробила?

Але Жинь це відчула, точно в мить виверження. Вона запустила його. Вона воліла, щоб це сталося. Вона відчула, як обірвалося кожне з тих життів. Відчула радість Фенікса, пережила злостивість його завмерлої жаги крові.

Вона знищила цілу країну силою гніву. Вона зробила з муґенцями те, що Федерація — зі Спіром.

— Мертвий острів небезпечно близько до тієї хмари попелу, — нарешті сказав Кітай. — Це диво, що ти вижила.

— Ні, не диво, — сказала вона. — Це воля богів.

Здавалося, Кітай не міг дібрати слів. Жинь дивилася на нього, збентежена. Чому Кітай не відчув полегшення, побачивши її? Вона вижила! З нею все гаразд! Вона вибралася з храму!

— Я маю знати, що ти зробила, — нарешті сказав він. — Ти побажала цього?

Жинь затремтіла, сама не знаючи чому, а потім кивнула. Який сенс брехати Кітаю тепер? Який сенс брехати комусь іншому? Вони всі знали, на що вона здатна. І вона усвідомила, що хоче, аби вони знали.

— Такою була твоя воля? — наполягав Кітай.

— Я вже сказала тобі, — прошепотіла вона. — Я пішла до свого бога. Сказала йому, чого хочу.

Кітай був вражений.

— Ти кажеш… То твій бог… Це він змусив тебе до цього?

— Мій бог ні до чого мене не змусив, — сказала вона. — Боги не можуть вирішувати замість нас. Вони можуть лише запропонувати свою силу, а ми можемо її прийняти. І я прийняла, і саме це обрала. І ні про що не шкодую.

Кітай страшенно зблід.

— Ти вбила тисячі невинних людей.

— Вони катували мене! Вони вбили Алтаня!

— Ти зробила з муґенцями те саме, що вони зробили зі Спіром.

— Вони на це заслужили!

— Як хтось міг на це заслужити? — скрикнув Кітай. — Як, Жинь?

Вона була вражена. Як він міг тепер на неї гніватися? Він хоча б уявляє, що їй довелося пережити?

— Ти не знаєш, що вони зробили, — спокійно прошепотіла вона. — Що вони планували. Вони хотіли вбити нас усіх. Вони не переймалися людськими життями. Вони…

— Вони чудовиська! Знаю! Я був у Голінь Ніїс! Я багато днів лежав серед трупів! Але ти… — Кітай запнувся на цих словах. — Ти обернулася й зробила точнісінько те саме. Цивільні. Невинні. Діти, Жинь. Ти щойно поховала цілу країну й нічого не відчуваєш.

— Вони були чудовиськами! — пронизливо крикнула Жинь. — Вони не були людьми!

У Кітая відвисла щелепа. З його вуст не вирвалося ані звуку. Він закрив рота. А коли нарешті заговорив знову, то так, немовби зараз розплачеться:

— А ти колись задумувалася, — повільно сказав він, — що саме такими вони вважали нас?

Важко дихаючи, вони пильно дивились одне на одного. Жинь у вухах бухкала кров.

Та як він сміє? Як він сміє стояти ось так і звинувачувати її в жорстокості? Він не був у тій лабораторії, не знав, що Шіро планував стерти з лиця землі всіх нікарців… Він не бачив, як Алтань зійшов з доку і спалахнув смолоскипом.

Вона відплатила за свій народ. Урятувала Імперію. Кітай не може засуджувати її за це. Вона йому не дозволить.

— Геть із дороги, — випалила вона. — Мені треба знайти своїх людей.

Кітай мав виснажений вигляд.

— Навіщо, Жинь?

— У нас є робота, — напружено відповіла вона. — Це ще не кінець.

— Ти серйозно? Ти чула бодай слово з того, що я сказав? З муґенцями покінчено! — закричав Кітай.

— Не муґенці, — сказала вона. — Муґенці — не кінцевий ворог.

— Про що ти?

— Я хочу війни проти Імператриці.

— Імператриці? — Кітая немов обухом по голові вгріли.

— Су Дадзі викрила наше місцеперебування Федерації, — сказала Жинь. — Ось чому вони нас знайшли, вони знали, що ми в Чулуу Корікх…

— Це божевілля, — сказав Кітай.

— Але вони так сказали! Муґенці, вони сказали…

Кітай витріщився на неї.

— А тобі ніколи не спадало на думку, що в них були всі підстави брехати?

— Не про це. Вони знали, хто ми. Де ми були. Лише вона це знала, — Жинь задихала частіше. Лють повернулася. — Мені треба знати, чому вона це зробила. А потім я маю покарати її за це. Мені треба змусити її страждати.

— Ти себе чуєш? Хіба важливо, хто кого продав? — Кітай схопив її за плечі й струсонув. — Роззирнися. Подивися, що сталося з цим світом. Усі наші друзі мертві. Неджа. Жабань. Ірдзях. Алтань.

Жинь відступала з кожним іменем, але Кітай безжально продовжував:

— Увесь наш світ зруйнований, а ти все хочеш війни?

— Війна вже тут. На троні Імперії сидить зрадниця, — уперто сказала вона. — Я дивитимуся, як вона горітиме.

Кітай відпустив руку Жинь. Його обличчя її вразило.

Він дивився на неї, мовби на незнайомку. Схоже, він її боявся.

— Не знаю, що з тобою сталося в тому храмі, — сказав він. — Але ти не Фан Жунінь.

Кітай пішов із палуби. І більше жодного разу на неї не глянув.

Жинь побачила Цике в трюмі галери, але не приєдналася до них. Вона була надто спустошена, надто виснажена. Тому повернулася до своєї каюти й замкнулася зсередини.

Вона думала — насправді, сподівалася, — що Кітай знайде її, але ні. Коли вона заплакала, поруч не було нікого, хто б її заспокоїв. Вона задихалася від сліз, втупившись обличчям у матрац. Глушила крики об важку солом’яну підстилку, та потім вирішила, що байдуже, хто її почує, і закричала вголос у темряву.

До дверей прийшов Бадзі, приніс тацю з їжею. Вона відмовилася.

Через годину до її кімнати таки пробився Енькі. Він умовляв її поїсти — вона знову відмовилася. Він наполягав, що, заморивши себе голодом до смерті, нікому вона краще не зробить.

Вона погодилася поїсти, якщо він дасть їй опіум.

— Не думаю, що варто, — сказав Енькі, глянувши на схудле обличчя Жинь, її сплутане масне волосся.

— Річ не в тім, — сказала вона. — Мені не потрібні зерна. Мені потрібен дим.

— Я можу приготувати тобі снодійне.

— Мені не треба