Читати книгу - "Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко"

— Ем, Лерунь! — Аня сховала посмішку, допиваючи залишки свого чаю. — Дзвоник через чотири хвилини, час бігти.

— Угу, — Лера підхопилася на ноги і знову почервоніла, зустрівши погляд Влада. — Тобі теж йти треба.

— Дійсно треба, — Влад теж підвівся зі стільця, натягнув свою шкіряну куртку і підхопив рюкзак. — Після занять чекатиму вас на вулиці, дівчата.

Підморгнувши Лері на прощання, Влад рушив до виходу з їдальні. Дівчата зібрали брудний посуд і понесли його на столик в кутку зали. Лера досі не могла вгамувати збентеження, яке розтікалося венами дивним теплом. Було щось таке в цьому моменті з Владом… Незнайоме, нове і дуже хвилююче.

— Знову будеш казати, що у вас лише дружба? — хитро примружилася Аня, кинувши погляд на подругу. — Е ні, Леро! Між тобою і Владом якась особлива хімія. І я чомусь думаю, що це справжнє і на все життя.