Читати книгу - "Кременецький звір"

— Шановний кате. Я ще раз прошу вибачення, що заскочив у вашу прекрасну, сповнену божественного світла й благодаті обитель, так зненацька. Але що я мав робити, коли ваші підручні не впустили моїх слуг, котрі мали передати моє прохання? Довелося виламати двері... За двері я вам відплачу, не хвилюйтеся, — вів тенор, і в його ввічливих словах вчувалася неприкрита насмішка й під’юджування. Голос точно не боявся ката, навіть більше — демонстрував своє відверте презирство.

Голота здивувався. Він пам’ятав, звісно, що катівська професія у містах, принаймні тих, де побував Голота, була хоч і прибуткова, але не надто поважна. Найманих убивць на службі магістрату не вважали за людей, подекуди, крім своєї основної роботи, вони навіть чистили вбиральні та прибирали на вулицях падло та сміття. Однак лише не в Кременці. Не в останню чергу — через старосту, який вважав Болиця одним зі стовпів порядку, законності. Тут кат був правою рукою старости Сангушка й одним із найбагатших міщан. Його боялися й поважали і селяни, і городяни, і шляхтичі. Тож нахабний монолог незнайомця здивував Голоту. Говорити з кременецьким катом таким тоном тут міг лише хтось дуже впевнений у собі.

Голота ледь не підскакував від цікавості, незважаючи на біль у затиснених залізяччям ногах. Врешті зміг повернути голову і, ледь не скрутивши в’язи, вп’явся поглядом в молодого цибатого хлопця. Довгоносий, худорлявий, з розумними очима, що зараз пильно розглядали Болиця, наче якусь огидну гусінь, він розслаблено стояв перед катом, тримаючи в руці дебелу тростину, якою грався, повертаючи її то в один бік, то в інший. Чистенький, у перуці, вузенькому оксамитовому каптані «абі[11]» з білосніжним жабо, він мав настільки недоречний вигляд у просяклій кров’ю, сльозами й іншими, не такими благородними рідинами катівні, що Голота прямо таки ошелешено роздумував, чи справді він отямився, чи йому досі ввижається.

— За яким правом ви вриваєтесь?!. — почав кат люто, але затнувся, зробив над собою зусилля й замовк. — І яке, до біса, прохання... вашамосць, що не може почекати, поки я закінчу роботу? — після недовгої мовчанки нарешті прошелестів Болиць, і його розлючений шепіт нагадував гадюче сичання.

— Розумієте, вельмишановний кате, — шипіння ката не надто налякало франта, і він далі клеїв дурня, безтурботно озираючись. — Я наразі саме прогулювався у парку з двома панянками, і тут із вікна цього будинку почувся страшний крик. До того моторошний, що одна з панянок знепритомніла, а інша була дуже близькою до цього...

— Вибачте, вашамосць, мої підручні забули зачинити вікно. Це більше не повториться. — Болиць нарешті опанував себе й знову вдягнув маску холодної ввічливості.

«Слава Богу і придуркуватим підручним, що забули зачинити вікна. І слава ще й мені, бо маю гучну горлянку, бо той «колега», — Голота презирливо скосив очі на нещасного сусіда, що непритомний висів на дибі, — голосу взагалі немає... Та ж про що ти думаєш, дурню, сидячи в іспанських чоботях! — отямився й сполошився Голота. — Момент! Треба користуватися моментом! Завдяки цьому жевжику в дурнуватій перуці я маю шанс вибратися звідси... До речі, хто ж це?». Поки Голота гарячково думав, дискусія між невідомим та Болицем тривала. І щосекунди ставала все напруженішою.

— Бачте, Болицю, усе не так просто. Я клятвено пообіцяв панянкам, що врятую нещасного в’язня. А я звик своє слово тримати, — франт явно дуркував і не надто приховував це.

— Досить самовпевнена заява, пане, — після паузи прошепотів Болиць.

— Згоден. Але ми, Мнішеки[12], завжди були ще тими нахабами. Ви ж, може, чули ту історію, як наша самовпевненість зробила нас родичами московитських царів? У мене була легендарна бабця Марина, яка стала царицею, хоч лише на тиждень... — підсміювався собі тенор, а потім удавано спохватився. — То як же нам бути, Болицю? Мені необхідно бути сьогодні Лоенгріном й урятувати двох дівиць з полону неосяжного страху, — завершив пан, але, усвідомивши, що його вельможні жарти мало пасують катівні, прокоментував. — Лоенгрін — то такий лицар Круглого столу... Але то таке, не зважайте... То як: ми домовились?

— Я досі не розумію вас...

— Я пропоную вам віддати мені в’язня... — у молодому голосі, що хоч і звучав досі ліниво, задзвеніло роздратування. — За винагороду. Щедру винагороду золотом.

— Вам не здається, що це трохи... Не зовсім за законом, пане?

— Правда? О, не турбуйтесь. Залиште ваші вагання щодо законності мені. Я все вирішу. А вам... цього вистачить? — юнак зробив знак, і повернувшись до своїх слуг, забрав капшучок, що дзенькнув у нього в руці. Мішечок він простягнув уперед, однак рука лише зависла в повітрі.

— Не треба, я досить добре заробляю... І подарунки — то не моє, — похитав головою кат.

— Ви відмовляєтесь? — повільно промовив юнак здивованим тоном. — Ви знаєте, що ставити нас, аристократів, в дурне становище — досить небезпечна справа? — роздратування в молодому голосі вже навіть не задзвеніло, а засурмило. Та на Болиця це не справило жодного враження. Він стояв, широко розставивши ноги, і стискав у жилавих руках нагая.

— Так, вашамосць, — холодно кинув він.

— А ви знаєте, що одна з дівчат, яких ви налякали, то племінниця вашого старости Юзефа Пауліна Сангушка, а інша взагалі дитина — дочка графа Ігнація Цетнера, великого коронного обозного[13]?!

— Я вирішу це питання з паном Юзефом, — тихо прошелестів кат, даючи знак своїм підручним, що негайно вийшли з темного закутка. Виглядали вони досить страхітливо, бо обличчя свої закривали платками, а в руках тримали залізні палиці. Було очевидно, що так просто віддавати свою здобич кат не збирається. Зі свого боку це неабияк збісило шляхтича.

— А тепер серйозно, Болицю. Я думаю, ти знаєш, чому я тут, — панок змінив тон на більш серйозний і вже не виглядав таким дурником, яким хотів здаватися спочатку.

— Уявлення не маю, вашамосць. Хоча ні, рятуєте в’язня для ваших панянок. Ви ж тільки-но таке розповідали... — удавано здивувався забудькуватості пана кат.

— Не прикидайся! Ти знаєш, що я прийшов за ним,