Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

Цей квартал, стіни якого вкриті виразками вицвілого тиньку, має зараз нейтральний глиняний колір. Відблиски зовнішнього світла часом відбиваються від сотень його вікон, засліплених пилом, чи дошками, якими я їх позабивав, деякі з цих вікон засліплені ще більше, бо вони небезпечні, і я їх замурував. Увечері в цьому шумному районі зі скромними будиночками, які розкинулися довкола нас і які також збудовані з глини і черепиці, але пофарбовані в рожеве, блакитне, бузкове чи кремове, запалюється світло, вмикаються радіоприймачі в перукарнях і пекарнях, а в переповнених кафе — телевізори, у мотомайстерні, букіністичній крамниці й конторі на розі тчеться плетиво життя цього району — і воно оминає нас.

Я не лише позабивав усі вікна, які виходять назовні. Усередині будинку я так само ізолював небезпечні його частини, зокрема горішній поверх, після того як Асунсьйон Моралес сперлася на балюстраду і все завалилося наниз — і балюстрада, і жимолость, і Асунсьйон. Зараз не потрібно стільки простору, тому треба його обмежувати. Минули ті часи, коли архієпископ щедро фінансував цей будинок і щорічно проводив тут свою відпустку в товаристві чванливих клериків, каноніків, секретарів, дияконів і субдияконів, друзів, родичів і навіть деяких особливо побожних міністрів. Найвпливовіші сеньйори, релігійні конгрегації, школи шляхетних сеньйорит, найвизначніші корпорації цієї країни мусили за кілька місяців домовлятися про дату, щоб приїхати й усамітнитися в цьому домі для спілкування з Господом. З амвонів і сповідалень велемовні духівники уславлювали покуту й жертовність, великодушність і каяття такими палкими закликами, що світло їхніх вогнів залишалося навіки в історії. Подеколи пізно вночі за дверима ста келій, що утворюють собою літеру U довкола апельсинового саду, можна було почути крики і стогони: біль тих, хто спокутував провини нічними шмаганнями, шрамуючи тіло й очищаючи душу, щоб наступного ранку після ревного причастя віддатися приємному чернечому сну в найквітучішому куточку саду, сну, кульмінацією якого зазвичай ставала солідна пожертва.

Зрозуміло, що сьогодні нікому не спадає на думку виконувати духовні вправи в домі Боговтілення Ла-Чимби. Зараз існують колегії, де не бракує світла, є опалення чи вентиляції залежно від пори року, а з широко відчинених вікон відкривається неймовірний краєвид: засніжені вершини, готові приймати всіх охочих.

Навіщо тоді ризикувати тим, що нічне чування буде спричинене не випробуваннями совісті, а бульканням несправного водогону й тупотінням щурів на горищі? Ще донедавна сюди приїжджали учениці якихось посередніх колежів чи члени якоїсь незначної корпорації, щоб побесідувати з Богом і послухати теплі проповіді, натхненні заяложеними проявами соціальної несправедливості, а не Щедротами, Гнівом чи Милістю Божою, як у старі добрі часи. Утім, що поробиш. Кажуть, що зараз усе не так, як у старі добрі часи.

У будь-якому разі цей будинок зберігся незмінним, сповненим безглуздих речей. Лише тепер тут живе тільки троє черниць, а не ціла конгрегація, яка пильнувала за побутом прочан, щоб їхні душі могли досягати найдальших куточків екстазу, не турбуючись про матеріальні незручності. Лише троє черниць і, звісно ж, старі, які помирають одна за одною і яких замінюють інші ідентичні старі, які так само вмирають, коли надходить час поступитися місцем іншим старим, які просять про нього, бо потребують. І сироти, яких сюди відправили рік тому, на кілька тижнів, — матінко Беніто, ви ж маєте достатньо місця, щоб прихистити їх на декілька тижнів, поки в новому павільйоні сиротинця завершаться оздоблювальні роботи, ви ж знаєте, оздоблення завжди триває найдовше, а робітники постійно напиваються і не виконують все вчасно, — і ось, п’ятеро сиріток блукають цим лабіринтом, голодні, знуджені, і ніхто не може привести до ладу їхнє життя, бо отець Асокар постійно обіцяє, що ще тиждень, матінко Беніто, ще кілька тижнів, і ніхто вже про них не пам’ятає. Я маю ключі і я зачиняю двері. Деякі сеньйори, за дорученням архієпископа чи Інес, винаймають у нас келії для зберігання в них своїх дрібничок, вони позбавлені будь-якої цінності, але з жодною з них вони не можуть остаточно розпрощатися, а в будинках їхніх їм місця немає, бо будинки ці ще менші за келії. Час від часу вони заходять до нас у пошуках тієї чи іншої речі або щоб заплатити за прострочені місяці, так, нам потрібні ці гроші, ми докотилися до того, що здаємо в оренду келії, щоб оплатити першочергові рахунки, адже архієпископ присилає нам дуже мало грошей. Найчастіше до нас він присилає вантажівки зі сміттям, побитими скульптурами святих, які не можна викинути на смітник, бо вони є культовими об’єктами і їх треба шанувати, гори старих газет і журналів, які заповнюють кімнати своїми застарілими свіжими новинами, стаючи поживою для мишей і поповнюючи мою бібліотеку уривчатих енциклопедій і підшивок «Зиґ-Заґ»[15], «Лайф», «Ла-Есфера»[16], літератури, яку ніхто не читає: Жип[17], Конча Еспіна[18], Ойос-і-Вінсент[19], Каррере[20], Вільяеспеса[21], вантажівки, заповнені безглуздими речами, годинниками, які не ходять, мішками, у яких мало б лежати невідомо що, шматки вицвілих килимів, гобелени, стільці без сидінь, купи речей, які заповнюють собою кімнату за кімнатою і нема їм кінця.

Херонімо за все життя жодного разу не переступав порогу цього будинку. На противагу йому Інес, перед своїм від’їздом до Рима, приходила сюди регулярно, двічі чи тричі на тиждень — попорпатися у валізах і мотлоху, який валявся по чотирьох великих келіях, які вона привласнила собі як хазяйка цього дому. Влада дзвінка, на який вона тисне пальцем, доки бідолашна Рита зі своїми невиліковними бородавками не прибіжить, щоб відчинити їй двері, підкреслює її вищість. Часом її супроводжувала місіа Ракель Руїс, яка терпляче її вислуховувала, не намагаючись ні в чому переконати, поки та рилася у своїх переповнених коробках, дістаючи з них папери, портрети, плани, реліквії, які могли стати у пригоді, вказуючи на мене, щоб я вийняв із-під шафи круглий кошик, щоб я забрав із проходу загорнутий у рулон килим, щоб дістатися до шкіряної коробки з капелюшками, де може лежати пакунок, у якому може лежати конверт, у якому може лежати якась важлива довідка чи якась фотографія, залишена там тисячі років тому, і я приносив їй кошик і передавав їй коробку, незважаючи на те, що знав: довідки там немає, бо я знаю, що лежить