Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Проте, незважаючи на географічну ізольованість і віддаленість від політичного центру Русі, навіть порівняно з іншими землями, цей край пізно, лише в другій половині XII ст., став на шлях відокремлення. З початку XII ст. князювання сина Володимира Мономаха Юрія Долгорукого відіграло вирішальну роль у формуванні Ростово-Суздальської землі. Він переніс князівський стол із торгового міста Ростов до Суздаля, що був розташований всередині великого родючого опілля, здійснив вдалий похід на Волзьку Булгарію (тюркська ісламська держава там, де зараз знаходиться російська республіка Татарстан), чим убезпечив ці землі від грабіжницьких набігів булгарів. Крім того, він завзято розмежовував свої заліські володіння з сусідніми землями Русі — Новгородом, Смоленськом, Черніговом, Муромо-Рязанським князівством, укладаючи відповідні угоди з їхніми князями та будуючи прикордонні фортеці. Однією з нових прикордонних фортець стала вперше згадана в літописі 1147 р. Москва (хоча, за археологічними даними, як місто — з укріпленнями, кам’яним храмом та навіть дерев’яною мостовою, вона існувала ще наприкінці XI ст.). Юрій Долгорукий, хоч активно й розбудовував свою отчину, дивився на неї лише як на економічну базу, точку опори, аби затвердитися на півдні, посісти стол у Києві, а навколо нього розсадити своїх старших синів. Два десятиріччя щорічних військових походів, мінливий військовий успіх психологічно втомили і його синів, і місцеві еліти, які взяли курс на утвердження власної династії та самостійної від Києва внутрішньої політики.

Реалізацію цих планів узяв на себе Андрій Юрійович, який, попри волю батька, 1155 р. залишив стол у київському Вишгороді та поїхав у Суздаль. 1157 р., після смерті Юрія, він переніс столицю у Володимир на Клязьмі, який за його правління почав активно розбудовуватися: тут з’явився величний Успенський собор, були побудовані значні міські укріплення, які вінчали свої Золоті ворота — відвертий виклик київським та реверанс у бік Константинополя. Поблизу Володимира він побудував князівську резиденція Боголюбово, на честь якої Андрія було прозвано Боголюбським. У перенесенні столиці з Суздаля Андрій бачив певний сенс — Ростов та Суздаль мали давні вічові традиції, там, як і в інших старих міських центрах Русі, сформувалося своє боярство. Саме в цих двох інститутах — вічі та боярах — він із власного київського досвіду вбачав причини негараздів Русі, адже київське віче та бояри неодноразово повставали проти своїх князів, а про смерть батька Андрія Юрія навіть ходили чутки, що його отруїли бояри. Тож Андрій вирішив опертися на молодшу дружину — тих воїнів, які не мали власних земельних володінь і в усьому були б зобов’язані князю, якому вони служили. Джерела називають їх «милосниками», а історики — предтечею дворянства. Багато кого з верхівки батьківської дружини, своїх численних родичів, укріплюючи свою персональну владу, Андрій наказав вислати за межі Володимиро-Суздальської землі.

Схоже на те, що спершу в планах Андрія було заснувати й окрему від Києва другу на Русі митрополію. У цьому він спирався на амбітного ростовського єпископа Феодора, який не тільки ініціював усередині Руської церкви жваву дискусію з обрядових питань, а й інтригував особисто проти митрополита, грека за походженням Константина. Зрештою Феодор (супротивники, чия позиція переважає у літописанні, зневажливо прозвали його Федорець) поїхав до Константинополя з вимогою висвятити його на митрополита, але так і не знайшов підтримки з боку патріарха Луки Хрізоверга. Коли невдаха повернувся на Русь, ситуація тут кардинально змінилася. По-перше, митрополит встиг розправитися з усіма представниками опозиції всередині Руської церкви, та й Андрієві Феодор став не потрібен — у травні 1169 р. він прийняв нового ростовського єпископа грека Леона, поставленого митрополитом, і видав Феодора в Київ на церковний суд, де його за звинуваченням у єресі засудили на смерть та спалили на міському торжищі.

Чому Андрій так легко відмовився від свої колишніх планів? Річ у тім, що 1168 р. він втрутився в усобицю за Київ між волинським князем Мстиславом Ізяславичем з одного боку, та смоленськими Ростиславичами і чернігівськими князями — з іншого. Андрій підтримав коаліцію, що склалася проти Мстислава Ізяславича, та надіслав на Південь військо на чолі з сином Мстиславом Андрійовичем. 12 березня 1169 р. об’єднане військо смоленських, чернігівських, володимиро-суздальських, муромо-рязанських князів узяло Київ та піддало його страшному розгрому. Андрій, попри реальні права на старшинство чернігівського князя Святослава Всеволодовича, отримав Київ, де посадив свого молодшого брата Гліба Юрійовича, і здобув фактичну першість серед руських князів (але її так і не визнали волинські та галицькі князі). Більше того, вперше в історії Русі першість у роді — старшинство, не було пов’язане з фізичним старшинством згідно з лествичною системою, та безпосередньо з перебуванням на київському столі. Тож відокремлюватися від Києва шляхом створення власної митрополії стало не потрібно, адже Андрій знайшов механізм, як із заліського Володимира за допомогою князів-маріонеток контролювати київські справи. Андрій Боголюбський був лише першовідкривачем, надалі цим принципом користувались чернігівські, смоленські, волинські та галицькі князі. Нарешті, коли 1240 р. Київ обложили монголи, формально київський князь Данило Романович був далеко від міста, переклавши свої обов’язки навіть не на іншого, підлеглого князя, а на звичайного посадника боярина Дмитра.

Однак цей тріумф Андрія був недовгим. По-перше, проти нього збунтувалися учорашні союзники, смоленські Ростиславичі, і взимку 1170 р. разом із новгородцями під стінами Новгорода розбили військо на чолі з Мстиславом Андрійовичем. А 1173 р. величезне, якщо вірити літопису, 50-тисячне військо з усіх підлеглих Андрієві князів вирушило на Київ, який було захопили Ростиславичі, та зазнало повної поразки під Вишгородом від коаліції волинських і галицького князів. У результаті вплив Андрія на київські справи, що після 1169 р. й так похитнувся, цілком зійшов нанівець. А в червні 1174 р. внаслідок змови найближчого оточення князя Андрія Боголюбського було вбито. У війні за його спадщину, що спалахнула одразу після його смерті, переміг молодший брат Андрія — Всеволод Юрійович, якого за надзвичайну «плодючість» прозвали Велике Гніздо. Нащадки ж Андрія більше ніколи не княжили — ні у Володимиро-Суздальській землі, ні десь на Русі.

Всеволод Юрійович досяг успіху там, де зазнав поразки його брат. Він довгі 36 років прокняжив у Володимирі, «додушив» боярську опозицію у старих центрах землі, його старшинство визнавалося майже у всіх руських князівствах. Але злет Володимиро-Суздальської землі з його смертю 1212 р. обернувся занепадом, у якому винне прізвище Всеволода, і вона розпалася на численні уділи, які отримали його сини: Суздальське, Переяславське (Переяслав Заліський), Ростовське, Ярославське, Углицьке, Юр’ївське, Стародубське князівства. А через покоління уділів стало ще більше. Хоч Володимирський стол надалі