Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

– А міс Ліндстром?

– Кілька років тому місіс Арґайл виділила їй дуже пристойну щорічну ренту. – Маршалл із роздратуванням додав: – Мотив? Я не бачу навіть натяку на мотив. Принаймні це не фінансовий мотив.

– А в емоційній сфері? Можливо, виникали якісь суперечки?

– Боюся, що тут я вам не допоможу, – категорично запевнив Маршалл. – Свідком їхнього сімейного життя я не був.

– А хто допоміг би мені?

Маршалл якусь мить розмірковував. Тоді якось неохоче мовив:

– Варто зустрітися із місцевим лікарем. Доктор… е-е-е, здається… Макмастер. Уже на пенсії, та живе по сусідству. Він був фельдшером у притулку, тож мусить багато знати про життя в Сонячному Розі. А от чи вдасться переконати його розповісти вам хоч щось – це вже ваша справа. Гадаю, якщо він захоче, це може бути корисним. Хоча – даруйте мені мої слова – ви думаєте, що зможете здійснити те, що поліція зробить набагато простіше?

– Не знаю, – відповів Калґарі. – Напевно, ні. Проте я знаю, що треба спробувати. Так, я мушу спробувати.

Розділ п’ятий

Брови старшого констебля повільно поповзли чолом вгору, безуспішно намагаючись дотягтися до сивого волосся на його лисіючій голові. Він закотив очі на стелю, потім глянув на папери на своєму столі.

– Це в голові не вкладається! – обурився він.

Молодий чоловік, чиєю роботою було давати правильні відповіді старшому констеблю, відкарбував:

– Так, сер.

– От кашу заварили, – пробурчав майор Фінні. Він постукав пальцями по столу й запитав: – Г’юїш тут?

– Так, сер, комісар Г’юїш прибув хвилин зо п’ять тому.

– Добре, – сказав майор. – Запроси його сюди, гаразд?

Комісар Г’юїш – високий чоловік сумного вигляду – мав таку меланхолічну ауру, що ніхто й ніколи не повірив би, що він – душа дитячих вечірок, сипле жартами та на втіху маленьким хлопчикам витягує монетки з їхніх вух.

Старший констебль привітався:

– Доброго ранку, Г’юїше, наварили ми тут каші. Що ви про це думаєте?

Комісар Г’юїш важко видихнув і сів на вказаний йому стілець.

– Здається, два роки тому ми помилилися, – резюмував він. – Той хлопець… як там його ім’я…

Старший констебль зашурхотів паперами.

– Калорі… ні, Калґарі. Якийсь професор. Неуважний чолов’яга, напевно? Такі люди часто не звертають увагу на час і все таке?

Можливо, у його голосі й відчувалося прохання, але Г’юїш на це не зреагував.

Він сказав:

– Як я зрозумів, він якийсь науковець.

– То ви вважаєте, що нам варто прислухатися до того, що він говорить?

– Що ж, – почав Г’юїш, – схоже, сер Реджинальд прислухався, а я не думаю, що він міг щось упустити.

Це висловлення було присвячено генеральному прокурору.

– Ні, – неохоче погодився майор Фінні. – Якщо в цьому переконаний генеральний прокурор ГП, то, гадаю, нам залишається лише прийняти це як факт. Це означає знову відкрити справу. Ви принесли із собою потрібні дані, як я просив?

– Так, сер, приніс.

Комісар розклав усі документи на столі.

– Ви це вже переглядали? – запитав старший констебль.

– Так, сер, переглянув учора ввечері. Усе ще свіже в пам’яті. Зрештою, це було не так давно.

– Що ж, берімося, Г’юїше. Де ми?

– На початку, сер, – відповів комісар Г’юїш. – Біда в тому, бачте, що на той час не виникло жодних сумнівів.

– Ні, – погодився старший констебль. – Справа здавалася цілком зрозумілою. Не думайте, що я вас звинувачую, Г’юїше. Я підтримував вас на всі сто відсотків.

– А що там було вишукувати, справді, – мовив серйозно Г’юїш. – Надійшов дзвінок, що її вбили. Інформація про те, що той хлопець був там, погрожував їй, що доводили відбитки пальців… його відбитки пальців на кочерзі, та й гроші. Ми майже відразу його впіймали, і гроші були з ним.

– Яке він тоді справив на вас враження?

Г’юїш замислився.

– Погане, – відповів він. – Надто нахабний. І самовпевнений. Засипав інформацією про години перебування та алібі. Зухвалий. Ви таких зустрічали. Убивці зазвичай зухвалі. Гадають, що дуже розумні. Вважають: що б вони не скоїли, усе, звісно ж, правильно, і байдуже, як це вплине на інших. Він таки був поганою людиною.

– Так, – підтакнув Фінні, – він був поганцем. Усе, що нам відомо про нього, на це вказує. Та ви відразу були впевнені, що він убивця?

Комісар замислився.

– У такому не можна бути відразу впевненим. Я б сказав, що він належав до чоловіків такого типу, що частенько стають убивцями. Як Гармон 1938 року. Впродовж тривалого часу на нього складали протоколи про вкрадені велосипеди, шахрайство з грошима, обдурення бабусь – і, зрештою, він убиває жінку, маринує її в кислоті, що йому страшенно подобається, і починає так чинити регулярно. Я сприйняв Джеко Арґайла за таку людину.

– Та, схоже, – повільно протягнув старший констебль, – ми помилялись.

– Так, – визнав Г’юїш, – таки помилялись. А хлопчина – мертвий. Погані справи. Проте майте на увазі, – додав, – він таки був поганцем. Можливо, не був убивцею… власне, таки не був убивцею, як тепер стало відомо… та він був негідником.

– Що ж, чоловіче, – гримнув на нього Фінні, – хто її все-таки вбив? Кажете, ви переглядали цю справу вчора ввечері. Хтось її убив. Жінка не вдарила себе сама кочергою по потилиці. Це зробив хтось інший. Хто ж це був?

Комісар Г’юїш зітхнув і відкинувся в кріслі.

– Цікаво, чи дізнаємося ми колись, – ніби сам у себе запитав він.

– Усе складно, еге ж?

– Так, тому що слід прохолов і тому що буде мало речових доказів, і я взагалі схиляюся до того, що тих речових доказів ніколи не було достатньо.

– Річ у тому, що в будинку хтось був, хтось близький їй.

– Не розумію, хто ще це може бути, – міркував комісар. – Чи був це хтось із домашніх, чи вона сама комусь відчинила двері та впустила всередину. Родина Арґайлів любила замикатися на всі замки. Засуви від грабіжників на вікнах, ланцюжки, додаткові замки на вхідних дверях. Їх якось пограбували – кілька років до того – й відтоді вони були готові до появи грабіжників. – Він зробив паузу, і знову продовжив: – Біда в тім, сер, що на той час ми не розглядали інших варіантів. Справа проти Джеко Арґайла була цілісною. Звісно, тепер зрозуміло, що цим скористався вбивця.

– Скористався тим, що хлопець був там, посварився з нею та погрожував?

– Так. Тій особі достатньо було лише ввійти до кімнати, взяти кочергу рукою в рукавичці звідти, куди її пожбурив Джеко, підійти до