Читати книгу - "Звичайна прогулянка, Корепанов Олексій"

А з цією, – кивнула вона в бік будинку, – розмовляти неохота. Нецікава вона.

"Ага!" – подумки мовив Едгар.

Він усе зрозумів. Дівчина теж дивилася гоголівську історію, тільки повернулася раніше. Приїхала вдень, сходила до моря, а ввечері – в кіно. Як і належить. І силкується бути оригінальною, а це пробачається громадянам до двадцяти років.

– А чого це ви думаєте, що я – цікавий?

Отак, ниточка тяглася. Слово по слову, слово по слову – так, дивись, і вечір минув не без приємності.

– Просто ти нова людина. Якби посидів стільки, як я, у колодязі, – теж, либонь, заговорив хоч би до кого.

Він уже став звикати до її досить-таки далекої від етикету манери спілкування. А колодязь був серед високої трави за душем, і тітка Ніна ним, здається, не користувалась, бо на подвір'ї був водогін.

– І давно ви в колодязі? – усміхаючись, поцікавився Едгар.

Дівчина перестала гойдати ногами і зітхнула:

– Не знаю. Скільки себе пам'ятаю – весь час у колодязі. А як там опинилась, за що, і де я доти була – і гадки не маю. Хоча здогадуюсь.

Вони помовчали. Він шукав, на що б його таке більш цікаве перевести мову, але дівчина його випередила.

– Ох і нудота ж там! Сидиш на дні, висиджуєш, нема з ким словом перемовиться. Ще добре, що радіо голосно говорить... Ну, й коли тепло, вийдеш інколи ввечері. Літом гарно. Відпочиваючі різні, як ти ось, наприклад, хоч погомоніти можна...

– А чого ж би то на танці не піти, в кіно?

Дівчина знов зітхнула. Дуже вже часто вона зітхала.

– Не можна. І вдень не можна, і вночі далі, як оця лава, не підеш.

– Магічне коло, – мовив він, згадавши ту панночку з мертвими очима у виконанні артистки Н. Варлей, котра весь час силкувалася дістати Хому, та без сторонньої допомоги не могла.

– Еге ж, – підтвердила дівчина. – Хотіла – не виходить.

Вона, як здалося Едгарові, хитрувато глянула на нього, і очі її несподівано зблиснули у світлі зірок.

– Хто повірить мені, той і коло розірве. Шкода, ніхто не вірить.

– Ну, що ви? – легко заперечив він. – Я ж бо вірю. То ви просто під водою живете?

– Просто під водою, – сумно відповіла дівчина і ще раз зітхнула.

Едгар обхопив руками коліно, ненароком доторкнувшись до її сукні. Сукня чомусь була волога.

"Невже вона в сукні купалася?" – зчудувався він.

– Сиджу в криниці й думаю, думаю... Згадую, мабуть... Степ, степ... Безлюдно. Дракон зрідка пролетить, ну, як тепер літаки, і знову нікого. Річка якась тече. Тече собі й тече, а ти чекаєш не дочекаєшся, коли той білий човен припливе. Начебто теж колись таким човном плавала. Місто згадую, хрести золоті. Тільки невиразно-невиразно... А потім усе степ та степ, та річка...

– Спогади дитинства?

Дівчина стенула плечима.

– Мабуть...

Вони знов трохи помовчали. Едгар не знав, як підтримувати цю трохи чудну розмову, а дівчина замислилася, похнюпила голову, і довгі чорні коси впали їй на обличчя. Коси, до речі, теж, здається, були мокрі.

– Думала я, думала й придумала, – повагом мовила дівчина. – Певне, зачарували мене колись і кинули в ту річку. А тоді сюди, в цей колодязь. От тільки за що?..

Він довго вагався, а тоді вирішив нарешті, що непоганим продовженням розмови було б знайомство.

– Познайомимося! – запропонував він і назвав своє ім'я.

Дівчина зітхнула. Може, фільм їй не сподобався, а може, побачення не відбулося?

– А я не знаю, як мене звуть.

За низьким парканчиком пройшли, перемовляючись у темряві, відпочиваючі. М'яко стукнуло, впавши з гілки, яблуко, щось прошаруділо в кущах. Напевне, кішка.

– Ну, гаразд, – мовила дівчина. – Бачу, що не віриш ти мені і коло моє не розімкнеш. Я більше з тобою не зустрічатимусь.

Він усміхнувся. Хіба ж можна не зустрічатись у цьому тісному містечку, де за якийсь день уже кожного в обличчя знаєш!

– Вірю, – відповів він. – Так буває. Підете ви завтра до моря, позасмагаєте – і все минеться. Настрій-то ж річ нестала. Ви сама приїхали?

Дівчина знов сяйнула на нього очима і поволі піднесла руки.

І якоюсь чудною здалася Едгарові її розкрита долоня. Було в ній щось надто недоречне, так начебто в одеському порту з'явився примарний "Летючий голландець".

Він не встиг до кінця осягнути цю думку, бо дівчина тихо промовила:

– Добраніч.

Мовлено це було так, що він одразу ж підвівся і невпевнено відповів:

– Добраніч.

На лаві за спиною в нього було дуже тихо. Він штовхнув двері, навшпиньки пройшов до своєї кімнати з вікнами на море і, не роздягаючись, умостився поверх укривала.

...Приймач не вгаваючи награвав бадьорі мелодії, за вікном світало. Він довго вагався, може, йому вийти надвір, подивитися на лаву, та, зрештою, вимкнув приймач і заснув. І снився йому степ, спокійна річка і золоті хрести на білих соборах.

Минуло два дні після чудної розмови у володіннях тітки Ніни. Він, як і досі, ходив на пляж, пив тепле пиво з дрібними креветками, бився навиліт у волейбол на піщаній площадці, всіяній гострими скойками. Як і досі, в їдальні, на базарі й перед касою кінотеатру він бачив знайомі обличчя – але гоголівську панночку не зустрів жодного разу. І це його якось непокоїло.

На третій день він порушив звичайний розпорядок. Він не пішов зранку на пляж, дочекався тітку Ніну, яка прийшла з базару, тягнучи величезну сумку з написом "Олімпіада-80", і просто спитав:

– У вас є ще квартиранти?

Тітка Ніна обережно поставила сумку на прокладену до ґанку асфальтовану доріжку, випросталась, поправила хустку і заперечливо похитала головою,

– Ні, голубе, я більш нікого не брала. Самотніх поки що немає, а з сімейними я не зв'язуюсь. Вони почнуть газ вимагати, почнуть сніданки й обіди собі готувати – клопоту не оберешся.

– А дівчат гарних тут по сусідству немає?

Тітка Ніна сіла на лаву, задумливо розвела руки і з розумінням усміхнулась.

– Та нібито, голубчику, немає. – Вона співчутливо глянула на Едгара. – От хіба що Світланка з двадцять п'ятого поверху, але ж вона в будівельний загін подалась, аж на північ.

– Гарна? – допитувався він.

– Та хіба тепер утямиш, які вам подобаються! Начебто нічого. Кирпатенька така підстрижена коротко, в джинсах ходить. Мабуть, гарна.

Все. Він подякував тітці Ніні за інформацію й пішов до моря.

І минув ще один ясний спекотний день, а ввечері, повернувшись після чергового кіносеансу, він посидів на лаві, невиразно сподіваючись на щось, а тоді підвівся і тихенько пішов до колодязя.

Знов шелестіло щось у кущах і падали на грядки тверді яблука. Певне, все це збоку виглядало досить безглуздо: скрадався подвір'ям дорослий чоловік, так начебто фрукти-ягоди збирався красти.

Він намацав рукою шерехатий бік колодязя й неголосно, трохи затинаючись від збентеження, сказав у нічну глибину:

– Ау! Може, ви вийдете?

В криниці було тихо.

– Дівчино! – Не вгавав він. – Виходьте!

У колодязі начебто легенько зітхнули, але промовчали.

Він квапливо випростався і швидко пішов до дому.

"Комедія! – думав він і чомусь сердився. – До якої містики можна докотитися темними ночами, та ще надивившись заздалегідь різних фільмів-казок! Прожити на світі понад чверть сторіччя, закінчити вуз, регулярно читати брошури товариства "Знання", дивитися телевізор – і стояти над колодязем, викликаючи істоту з царини міфології й народних переказів! Таке можна було б пробачити забитому дореформеному селянинові з якоїсь там Олонецької губернії, але щоб молодий фахівець у часи НТР... Годі!"

Еге ж, у ті роки Едгар не завжди все розумів як слід. Хоча не слід гадати, що тепер він усе розуміє.

...Відомо, що час у відпустці біжить швидше, ніж на робочому місці. Якось, певно, цей факт пов'язаний з ейнштейнівською теорією (хапайте, мисливці за темами для наукових робіт!). Хоч би там що, а дні бігли що далі, то швидше, бігли безтурботні дні, запрограмовані геть однаково – пляж, море, волейбол, черга, кіно – тільки вечорами він довше, ніж досі, сидів на лавці, одчайдушно смалячи й пускаючи дим у зоряне небо.

А одного разу йому навіть здалося, що він упізнав її, Серед засмаглих тіл, у блиску моря, у срібних бризках. Може, він помилився. Надто багато там було людей.

І от одного чудового, але трохи сумного ранку він з дорожньою сумкою в руці востаннє пройшов по подвір'ю. Підійшов до хвіртки, він усе ж не витримав і, подумки глузуючи з себе, повернув до колодязя.

Вода була спокійна, в ній відбилося його збентежене обличчя. Він стояв над колодязем і напружено вдивлявсь у глибину. Під чорним шаром води, біля самісінького дна, лежала бліда тінь. Самотня сумна тінь, відображення випадкової хмарки, що заблукала в неозорому небі.

...А коли літак, розвертаючись, похилившись на крило, пішов понад морем, він нарешті дотумкав, що ж саме чудне було в тій піднятій до неба долоні.

Крізь долоню світили яскраві зірки. Атож, він не знайшов більше часу, щоб поїхати в те містечко. Але ж, певне, повірив хтось їй, і розімкнув коло, і опинилася вона в іншому місці, і мала вже ім'я, і телефон, і залицяльників, і ось що з усього цього вийшло.

Перетворилась на звичайну Чорнокосу Владарку.

До речі, правдивість усієї цієї історії зі степом, річкою та золотими хрестами підтвердив Едгарові Дракон. Під час однієї з неквапливих суботніх бесід на подвір'ї автотранспортної установи Едгар при нагоді розповів Драконові про ту давню зустріч біля моря, і Дракон не дуже охоче, ухильно і, мабуть, багато чого обминаючи, усе ж розповів, що справді, в ті роки, коли він був молодий, жила така собі чорнокоса, що потрапила потім до річки. З досить-таки невиразної напіввідвертої Драконової оповіді Едгар з'ясував не все, а проте, він зрозумів, що Чорнокоса стала жертвою якоїсь інтриги, в яку були втягнуті її родичі, головним чином брат-лицар, котрий не догодив чимось тамтешнім чаклунам, і її кинули на покуту спершу в річку, а тоді в колодязь, з гуманних міркувань залишивши все ж шанс на порятунок. Шанс, яким вона, зрештою, і скористалася.

Дракон також був причетний до цієї інтриги – такого висновку дійшов Едгар внаслідок своїх спостережень за його дещо винуватою поведінкою – і виступав ВІН у ті стародавні часи аж ніяк не на боці братика-лицаря. Це, звісно, можна було зрозуміти, пам'ятаючи про споконвічний антагонізм між лицарями і драконами.

Вперше Едгар побачив Дракона з вікна своєї кімнати торік улітку. Тоді він, певна річ, не знав, що це Дракон.