Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Ми під’їхали до вартівні, величезної будівлі, оздобленої різьбленими геральдичними звірами. Ворота були зачинені. Глянувши вгору, я побачив, як із вікна на першому поверсі хтось визирнув і швидко зник. Я зліз із коня і почав гримати в маленькі бічні ворота, встановлені поруч. За кілька хвилин вони відчинилися, і перед нами з’явився високий огрядний чоловік із лисою, наче яйце, головою, у засаленому шкіряному фартуху. Він вирячився на нас.

— Що вам треба?

— Я королівський комісар. Прошу відвести нас до абата, — сказав я холодно.

Він глянув на нас підозріливо.

— Ми нікого не чекаємо. Це закритий монастир. Маєте документи?

Я засунув руку в кишеню плаща і подав йому документи.

— Монастир Святого Доната Скарнсійського належить бенедиктинському ордену. Це не закритий орден, люди можуть приходити і йти, залежно від бажання абата. А можливо, ми не в тому монастирі, — саркастично додав я.

Мужлай різко глянув на мене, ковзнувши поглядом на папери, — було зрозуміло, що він не вміє читати, — і повернув їх назад.

— Ви збагатили їх на кілька п’ятен, друже. Як ви називаєтеся?

— Баґґе, — пробурмотів він. — Попрошу провести вас до превелебного абата.

Він відступив убік, і ми в’їхали через ворота, опинившись у широкому просторі під колонами, що підтримували вартівню.

— Прошу зачекати.

Я кивнув, і він потупотів геть.

Я пройшов попід стовпами і зазирнув у подвір’я. Переді мною височіла велична монастирська церква з білого каменю, тепер пожовклого від часу. Як і всі інші будівлі, вона збудована в норманському стилі, з французького вапняку, мала широкі вікна і зовсім не була подібна до сучасного храму з високими вузькими вікнами й арками, що сягають небес. Хоч яка велика, триста футів завдовжки і з вежами-близнюками заввишки сто футів, церква справляла враження приземленої споруди, укоріненої в землі.

Ліворуч, біля дальньої стіни, стояли звичайні господарські будівлі — стайні, майстерня каменяра, броварня. У дворі вирувала діяльність, відома мені з Лічфілда: купці й служки метушилися туди-сюди й обговорювали справи з монахами, які вирізнялися голеними головами і чорними габітами бенедиктинців; габіти з тонкої вовни, зауважив я, з-під яких виднілося гарне шкіряне взуття. Земля у дворі була втоптана і засипана соломою. Скрізь бігали великі лерчери — помісь хортів із вівчарками, гавкали й обпісювали стіни. Як у всіх схожих місцях, атмосфера у дворі панувала радше ділова, не характерна для монастиря, закритого від світу.

Праворуч від церкви внутрішня стіна відділяла будівлі, де монахи мешкали і молилися. Біля дальньої стіни стояла окрема одноповерхова будівля, перед нею — чудовий сад із пряними травами, рослини прив’язані до підпірок і ретельно позначені. Це, здогадався я, був лазарет.

— Ну, Марку, — спитав я тихо, — що ти думаєш про монастир?

Марк копнув одного з великих собак, що наблизився до нас із настовбурченим загривком. Той трохи відступив і сердито загавкав.

— Я не очікував аж такого масштабного. Здається, тут може перебути в облозі дві сотні людей.

— Добрий здогад. Його побудували, розраховуючи на сотню монахів і сотню слуг. Тепер усім — будівлями, землями, місцевими монополіями — користуються лише тридцять монахів і шістдесят слуг і, за даними «Комперти», живуть як сир у маслі.

— Вони помітили нас, сер, — прошепотів він. І справді, невпинний гавкіт дворняжки привернув погляди з усього подвір’я — люди непривітно відверталися і перешіптувалися.

Високий худий монах, спершись на милицю біля церковної стіни, пильно дивився на нас. Його білий габіт із довгим нарамником спереду контрастував зі звичайним чорним бенедиктинським.

— Картузіанець, якщо не помиляюся, — сказав я.

— Я думав, що всі картузіанські монастирі закриті, а половина монахів — страчена за зраду.

— Так і є. Що він тут робить?

За спиною я почув кашель. Воротар повернувся з кремезним монахом років сорока. Волосся навколо його тонзури було каштанове, з пасмами сивини, а суворі, грубуваті риси рум’яного обличчя пом’якшували обвислі, вгодовані щоки, що свідчили про гарне життя. На грудях його габіту був вишитий ключ — ознака службового становища. Позаду нього стояв нервовий рудоволосий хлопчина в сірому габіті новіція.

— Гаразд, Баґґе, — сказав новоприбулий із різким шотландським акцентом, — повертайся до своїх обов’язків.

Воротар неохоче розвернувся і пішов.

— Я пріор, брат Мортимус із Келсо.

— А де абат?

— На жаль, його зараз немає. Я його заступник, відповідальний за щоденне управління монастирем Святого Доната. — Він кинув на нас пильний погляд. — Ви приїхали сюди у відповідь на лист від доктора Ґудгепса? Гонець не повідомив нам про ваш приїзд, боюся, для вас немає приготованих кімнат.

Я відступив на крок назад, бо від нього паскудно смерділо. Після років навчання з монахами я знав, як непохитно вони трималися застарілого уявлення про те, що митися — шкідливо для здоров’я, і купалися лише шість разів на рік.

— Лорд Кромвель одразу відрядив нас. Я — Метью Шардлейк, призначений комісар, метою якого є розслідувати події, описані в листі доктора Ґудгепса.

Він уклонився.

— Вітаю вас у монастирі Святого Доната. Прошу вибачення за манери нашого воротаря, але згідно з розпорядженнями мусимо триматися якомога далі від світу.

— Наша справа термінова, сер, — різко сказав я.

— Будь ласка, скажіть, чи справді Робін Синґлтон мертвий?

Обличчя настоятеля застигло, і він перехрестився.

— Він мертвий. Жорстоко вбитий невідомим зловмисником. Жахливий випадок.

— Тоді ми мусимо негайно зустрітися з абатом.

— Я відведу вас до його дому. Він має невдовзі повернутися. Молюся, щоб ви змогли пролити світло на те, що тут сталося. Кровопролиття на освяченій землі, і навіть гірше. — Він похитав головою, а потім, у цілком іншій манері, обернувся і кинувся на хлопця, який стояв і дивився на нас широко розплющеними очима. — Велплею, коні! Відведи їх у конюшню!

Він здавався майже дитиною, худий і кволий, років радше шістнадцяти, ніж вісімнадцяти, необхідних для того, щоб стати новіцієм. Я зняв торбу з паперами, передав її Марку, і хлопчик відвів коней. За кілька кроків він обернувся, щоб глянути на нас, послизнувся на купі собачого лайна і з гуркотом упав навзнак на землю. Коні тривожно заворушилися, і подвір’ям прокотився регіт. Обличчя пріора Мортимуса почервоніло з люті. Він підійшов до хлопця, який підводився, і штовхнув його так, що той знову гепнувся в собаче лайно, викликавши ще більше реготу.

— Божі рани, Велплею, ти незграба, — крикнув пріор. — Хочеш, аби коні королівського комісара гасали подвір’ям?

— Ні, велебний пріоре, — тремтячим голосом відповів хлопець. — Я прошу вибачення.

Я ступив уперед, однією рукою тримаючи за повід Канцлера, іншою — допоміг хлопцеві піднятися, стараючись не вимазатись об собаче лайно на його габіті.

— Коні можуть запанікувати від усіх цих криків, — м’яко сказав я. —