Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Остання думка змушує заплакати ще гірше.
Ковтаю сльози. Крізь схлипи додаю:
— Я ж така сама людина як ви, не іграшка, не піддослідний кролик… Я теж людина… Я Женя! Женя…
Він мовчить, лиш підтискає чітко окреслені губи й міцніше обіймає. Чи то втішає, чи то зупиняє, щоб собі не нашкодила, або йому. Холодний, байдужий покидьок!
Я не хочу вмирати. Я хочу жити. Мені всього двадцять. У мене було стільки планів, стільки мрій. Магістратура, улюблена робота, мої дослідження. Я стільки працювала, стільки зусиль вклала, стільки часу, щоб бодай наблизитись до мети, допомогти людям, а тепер що? Все коту під хвіст?
Схлипую знову. Щокам стає гаряче й лоскітно.
― Я Женя… Чуєте!
До моїх губ притискається склянка з водою, і я роблю кілька судомних ковтків. Навіть не питаю, що це, настільки спустошена. Мовчки проштовхую рідину далі по стравоходу. Мелькає думка, що навряд чи розумно дозволяти знову накачувати себе ліками, але моя психіка настільки розхитана, що трохи заспокоєння їй не завадить.
Напій виявляється трохи солодкуватим і приємно пахне м'ятою. Відпиваю ще трохи, востаннє судомно схлипую. Відчуваю, як поступово по тілу розливається дивне важке заспокоєння, навіяне ліками. Повіки важчають. Очі самі собою заплющуються. А голова безвільно схиляється на груди.
— Думаю, її краще влаштувати на ліжку, Тео, — каже лікар. — Вона проспить кілька годин, а ти якраз мені все й розкажеш.
Крізь дрімоту відчуваю, як Емерей підхоплює мене на руки і кудись несе, а потім повністю відключаюся.
***
Теодор Емерей
Дівчина в мене на руках виглядає такою беззахисною й змученою, що мимоволі у серце закрадається співчуття.
Вона схудла відколи бачив її востаннє, змарніла. Подорослішала. Тепер геть не нагадує дитину. В її очах таїться щось геть незнайоме. Й чомусь все моє єство відгукується на цей погляд.
Перехоплюю зручніше, зціплюю зуби. Її голівка безвільно падає на плече. Тихе дихання відчуваю через тканину сорочки. Таке легке, невагоме, що мимоволі прислухаюсь з тривогою ― жива?
Доводиться нагадати собі, що це Ева. Еванжеліна Хендрік. Безжальна зрадниця й брехуха. Справжнісінька лисиця в овечій шкурі. Вона не достойна жалощів та прощення.
Обережно кладу її на ліжко. Машинально тру долоні об поли сюртука. Вимити б їх. Від огиди перекошує.
І знову згадую, як тулилась до мене, зворушливо хлипала. Як раз за разом повторювала дивне ім’я “Женя”. Виглядала такою щирою та наївною, що майже їй повірив. Але двічі на одні й ті самі граблі наступати ― бути повнісіньким бовдуром. Вона й раніше дивилась на мене так само щиро, кліпала довжелезними віями. І я вірив, як останній ідіот. Вірив, тому що хотів вірити… Правда виявилась болючою і смердючою, наче гнійний нарив. Еванжеліна ― красива оболонка з гнилим нутром. Не більше.
― Оглянь її, Рігане, ― киваю до друга. ― Вона тривалий час провела в лікарні. Боюсь, що спілкування з твоїм колегою не пішло їй на користь.
Док супиться.
― Лікарня королеви Бригітти. Часом не Куінкей з нею працював?
― Він… Підозрілий тип. Казав, що застосував шокову терапію. І вона втратила пам’ять. Вірніше не пам’ять, а особистість. Вважає себе якоюсь Женею.
― Стан фуги?
― Здається, ― знизую плечима.
Особисто мені байдуже, що з нею. Головне, щоб виконала те, що обіцяла і хай далі грається у свої вигадки.
Поки док щось осудливо бурмоче під ніс, скануючи Еву, відходжу до вікна. Намагаюсь стерти з пам’яті той погляд, яким дивилась на мене, перед тим як зомліти, стерти відчуття її тендітного, худенького тіла, її запах, що в’ївся в мій одяг, в мою шкіру. Дідько забирай!
Руки стискають в кулаки. Здається відколи її торкнувся, вона пробирається під шкіру, у мозок. Викинути її звідти просто неможливо.
― Тео! ― гукає Ріган.
Повертаюсь. Він вже закінчив. Стоїть на Евою, супиться невдоволено.
― Що скажеш? ― намагаюсь не дивитись на неї. Затамовую глибоко всередину непотрібні почуття. Це ― Ева-брехуха. Не більше.
― Мало хорошого. Організм виснажений, довго голодував, мало був на сонці. Кілька зрослих переломів. Давніх. Приблизно річної давності. Нестача вітамінів, мікроелементів. Стан шкіри, волосся, внутрішніх органів лишає бажати кращого… Але вона молода, якщо дбати про харчування, відпочинок, душевний спокій ― оклигає…
Давлю паростки співчуття. Вона жила з Хендріком, а він чудовисько. Але й моя мати з ним жила, і він її ніколи й пальцем не зачіпав ― для таких забав у нього був я. Хто тоді так познущався з Еви? Чому вона голодувала. В лікарні…
― А що на рахунок фуги? Вона дійсно втратила особистість?
Підтискаю губи. Дивлюсь на Рігана. Ну, давай, скажи, що це нісенітниці. Гра. Чергова вигадка, щоб викрутитись та знову отримати зиск.
Але док дивиться на мене з майже непомітним осудом.
― Я не знаю!
― Як не знаєш? ― обурююсь. ― Ти ж найкращий лікар у всій Вініконії. Ти мусиш знати! Вона бреше?
Мимоволі все ж кидаю погляд на непритомну дівчину. Й знову щось дивне робиться з моїм нутром. Тіло моментально реагує, рука тягнеться прибрати неслухняне пасмо з її блідого чола.
Зі злістю відсмикую пальці, ховаю руки в кишені.
― Мені потрібно знати напевно, Рігане! Ти сам розумієш, наскільки це важливо! ― карбую кожне слово.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис», після закриття браузера.