Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Притискаю долоні до щік, і дівчина в дзеркалі повторює такий самий жест. Від цього стає страшно і моторошно. Попри спеку ванної кімнати по хребті пробігають мурашки ознобу. Буквально відчуваю, як волосся на голові починає ворушитися.

— Леді Еванжеліна, — забігає в кімнату покоївка і тут же кидається до мене. — Що з вами?

Простягаю руку до дзеркала і натискаю на гладку прохолодну поверхню. Може, це жарт, розіграш? Відображення знову безпомилково копіює мої рухи. Воно зовсім на мене не схоже. Хіба волосся таке як у мене — світлі, медові з рудинкою пасма. А от очі — карі,  широко розплющені. І ніс геть не мій, і підборіддя.

— Хто це? — тицяю пальцем у дзеркало. — Хто?

Мій голос зривається. Тиха істерика набирає обертів. Розум ще прагне вигадати якесь пояснення, але десь у глибині душі я відкидаю кожен з аргументів. Щось забагато пояснень, щось забагато зусиль для розіграшу чи втамування дивних пристрастей. Треба поглянути правді в очі — я божевільна.

— Л-л-л-леді, — починає заїкатися служниця. — Це ви!

Дівчину відверто починає лякати моя реакція, вона повільно задкує до виходу, і ледве не падає, спіткнувшись об поріг.

— Не я! Не я! Не я! — хитаю головою зі сторони в сторону.

Те, що відображення хитає так само, доводить до неймовірного жаху. Чіпляюсь за соломинку, як останній спосіб перевірити теорію, хапаю з полиці одну з пляшечок і жбурляю в дзеркало — раптом це просто скло і за ним акторка копіює мої рухи.

Поверхня покривається тоненькою сіточкою тріщин, але я все одно продовжую бачити ту, кого вона відображає. Озираюсь у пошуках наступного снаряда та натикаюсь поглядом на ще один флакон із якимось косметичним засобом. Ця пляшечка виявляється більшою і важчою, а ще зручно лягає в руку.

Розмахуюсь і що сили завдаю удару, за ним ще один, і ще. "Це жарт, пранк", — повторюю в голові як заведена, розбиваючи скло на дрібні уламки. Наче в насмішку в кожному з них мелькає частинка чужого обличчя, яке називають моїм.

Б’ю безжалісно, не зважаю на брязкіт й уламки, що розлітаються навсібіч, на дрібні порізи, що ранять долоні й передпліччя. Від шоку й страху всередині все ніби сковане кригою. Розумію марність дій, але зупинитись не сила. Наче зі сторони спостерігаю за кожним рухом й здригаюсь від ударів й дзвону розбитого скла. Здається, що як зруйную цей образ поверну собі своє обличчя, свою особистість.

— Ева! Ева! — мене обхоплюють зі спини, міцно притискають руки до боків. — Заспокойся!

Примушують розтиснути долоню, випустити пляшечку, відтягують від вщент зруйнованого дзеркала. З горла виривається ридання, не знаю, що відчуваю більше: страх чи лють. Так моторошно не впізнавати себе, так жахливо відчувати, що лише ти одна знаєш, хто "ти", а решта стверджують геть інше. І сумніви, вони ж крутяться в мізках... 

Тепер весь потік сумбурних емоцій спрямований на того, хто тримає. Намагаюсь хвицнути його ногою, вдарити, завдати болю (мені теж в цей момент боляче і страшно) — це він винен, він притяг мене сюди, він нав’язав чужу особистість — кричить все усередині мене. Але в мене нічого не виходить. Емерей надто сильний, а я надто виснажена боротьбою зі своїм вітряним млином.

— Вона одержима! — хрипить налякана покоївка.

Й з мого горла наче у відповідь мимоволі знову виривається схлипування.

— Не мели дурниць, Ліно, — гаркає граф. — Це просто напад. Краще лікаря Ешлі виклич.

Отримавши чіткі вказівки, дівчина, вибігає, а я ще з хвилину повирвавшись, знесилено повисаю у лерда Емерея на руках. Всередині мене все протестує. Я хочу боротись, я готова боротись, але слабке, накачане ліками та виснажене процедурами тіло підводить.

— Заспокоїлась? — шепоче він мені у вухо. Тепле дихання колихає локон, що вибився з зачіски. Лоскіт примушує трохи наїжачитись та пересмикнути плечима. Тихо, переривчасто зітхаю й поволі киваю.

— От і добре.

— Де я? — спроба сказати хоч слово викликає біль у зірваному криками горлі.

— Вдома, Ево, вдома. Там, де ти жила весь останній рік, — втомлено зітхає чоловік.

У горлі утворюється задушлива грудка.

— Ні. Це не мій дім. Я не знаю вас. І її не знаю. — киваю в сторону нещасних уламків, що розсипані довкола по підлозі. Чіпляюсь за своє "я", що тримаю в пам'яті, хоч одному з них відображається частинка мого-чужого обличчя. Тепер мій голос злякано тремтить. Здається, ще трохи й розплачусь. — Я Женя. Мені двадцять років. І я ніколи не була у шлюбі.

Граф продовжує мене притискати до себе, заколисує, тихо погойдуючись, але хватку послаблює. Тепер вона більше схожа на утішливі обійми ніж на спроби вгамувати божевільну. Хоч впевнена, спробуй я викинути колінце, він знову стисне мене так, що ледве зможу дихати.

— Ось вона, лікарю, — у ванну протискується в супроводі Ліни величезний амбал. Хоч він здається ровесником Емерея, його волосся геть сиве.

— Що тут у нас, Тео? — Запитує він у графа, з цікавістю розглядаючи нашу мальовничу композицію.

— Мені здається напад, Рігане, — відповідає Емерей.

— Зі мною все добре вже, — перебиваю чоловіків. — Ніякий це не напад, я просто хочу додому. Відпустіть мене, будь ласка, — підіймаю голову, намагаюсь роздивитись нове обличчя крізь пелену сліз. Намагаюсь і до нього достукатись.

На очі знов набігають сльози. Мені страшно і незрозуміло все довкола. Я досі не впевнена, чи це розіграш, чи це я зійшла з розуму. А може цей Емерей просто маніяк і таким збоченим способом знущається над жертвою…

— Навіщо я вам? Навіщо ви мене тримаєте? Я хочу додому! — останні слова тонуть в гучному схлипі і сльози струмком починають текти по щоках.

— Лерд… Емерей, будь ласка… відвезіть мене додому… Поверніть мені моє життя… Навіщо ви з мене знущаєтесь? — дивлюсь в холодні карі очі.

Я не знаю, де я. Не знаю що це за фігня діється довкола. А раптом на мені відчувають психотропні речовини, може це якісь нові військові розробки, може я просто валяюся десь у комі чи взагалі мертва.