Книги Українською Мовою » 💙 Історичний роман » Османськими шляхами, Мак Карсегі 📚 - Українською

Читати книгу - "Османськими шляхами, Мак Карсегі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Османськими шляхами" автора Мак Карсегі. Жанр книги: 💙 Історичний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 65
Перейти на сторінку:
Розділ 6

Холодний ранок приніс із собою туман. Він стелився по землі. Хороша прикмета – чекай погожого та сонячного дня. Біла пелена була такою густою, що здавалось її можна зачерпнути у пригоршню. Туман також слугував хорошим прикриттям для валки. Чумаки та купці, під чітким командуванням отамана Гаврилюка, швидко знялися з постою і рушили в дорогу. Цього разу не розтягувались веревицею. Розмістились прямокутником, обрамивши табір мажами. По периметру розмістились озброєні вогнепалом люди. Усі розуміли, чого можна очікувати, коли розбійники поблизу. Надію вселяли розміри табору, кількість людей і погода, яка швидше грала на руку подорожнім, ніж сприяла нападу розбійників. Так, туман також ховав і зловмисників, але наосліп натикаитися на ешелоновану оборону – абсолютна дурість. Хоча, через недостатню видимість, зловмисники могли непоміченими наблизитись впритул до подорожніх. На такий радикальний крок вони могли зважитись лише у випадку, якщо б переважали противників у кілька разів. Зазвичай, розбійники не збирались у настільки великі загони. Але іноді траплялось і таке. Сподіватися на розважливість злочинців не випадало.

Отаман безперервно об’їжджав табір, перевіряв готовність загону до оборони і виправляв недоліки, які бачив. Він, не зважаючи на свій вік, який явно перевалив за п’ятдесят, добре тримався у сідлі. Зморшки на обличчі і навколо очей, разом із рясно побитими сивиною вусами і чубом, який по-козацьки завивався за вухо, вказували на розміняний шостий десяток. Але постава його була стрункою, тіло міцним і від нього віяло молодечою силою.

–Як справи, отамане? – запитав Немова, коли Гаврилюк проїжджав повз.

–Вітаю, Василю, – чемно прихилив голову отаман, притримуючи правою рукою шапку. – Як бачиш.

–Усе під контролем, – чи то запитав, чи то ствердно сказав Немова.

–У такій справі не можна усе контролювати. До Перекопу рукою подати, а у нас на хвості бандити. І ціль у них одна.

–Часто розбійники трапляються на чумацькому шляху? – запитливо звузив очі Богдан.

–По-різному, – знизав плечами Гаврилюк. – Торік в обидві сторони пройшли без пригод. – А два роки тому на нас напосілись на зворотній дорозі. Тоді валка була значно меншою. Не більше півтори сотні.

–А розбійників? – поцікавився Лаврін.

–Та, – отаман махнув рукою, – до сто біса. У рази три більше, а то й у чотири.

–І, як же вам вдалось відбитись? – запитав Богдан.

–Зайняли оборону. П’ять діб, майже з безперервними боями, протягнули їх на собі. Думав вже все. Пошарпали нас добряче. Але прийшло спасіння звідки не чекали. З’явився кінний загін запорожців, який ганяв татар у степу. От і врятували нас. Пів сотні чумаків та купців тоді полягли, – Гаврилюк важко зітхнув, немов би він був винуватцем тих смертей. Але як і козаки так і купці з чумаками знали, що завдяки отаману вони вижили. Завдяки досвіду отамана вдавалось тримати оборону протягом цих кількох днів. Якби не Гаврилюк, запорожців валка б не дочекалась. Усі б лежали посеред степу убитими. Тож наступними роками отаманство Гаврилюка навіть не обговорювалось. Подорожні готові були щедро платити, щоб отримати командувачем знаного у минулому січовика.

–Скільки років ви уже чумакуєте?

–Дай но подумати, – потер підборіддя Гаврилюк. – Одразу після Солониці. Тоді для мене померла козацька мрія. Разом із Матвієм, разом із Северином. Я вирішив, що зі своїм досвідом пригоджуся людям, які займаються цим непростим ремеслом.

–Хорошою справою займаєтесь, пане отамане, – прищурив одне око Богдан, – але мушу з вами не погодитись.

–Ти це про що? – кошлаті брови Гаврилюка підстрибнули вгору.

–Про смерть козацької мрії.

–Хіба ні? Хіба Наливайко не мріяв про козацьку державу? А що отримав натомість? Смерть на площі у Варшаві? Привселюдну страту?

–Все вірно ви кажете, – кивнув Богдан. – Та є одне «але». Ватажки того повстання загинули, але мрія залишилась живою. Вона не пропала. Нікуди не щезла. І хоч Сейм прийняв рішення про розпуск реєстровців, а січовиків прирівняли до злочинців, все ж вельможі добре розуміють, що саме запорожці стоять поперек дороги татарам та туркам, які спати не можуть, а бачать Відень, Львів, Брацлава, Краків та Варшаву своїми володіннями. А то й ще далі. Тому, хоч-не-хоч, а миряться з нами. Та й що вони зроблять тут, у Дикому полі? Це наші, козацькі, володіння. Це наша земля. Нас не захопили, не завоювали. Ми з поляками та литовцями разом вигнали з цих земель монголів. То ж і право господарювати на своїй землі маємо не менше, аніж вони. І чим більше шляхта буде цьому опиратися, тим сильнішу відсіч отримає.

–Десять літ минуло від того часу, як повстало козацтво, – потер потилицю Лаврін. – Пам’ять про ті події живе й досі. А завдяки кобзарям, поголос рознісся по всій Україні.

–І житеме ще довго, у віках, – погодився Василь. – Час минає, а пісні та думи вічні. Та й згадайте, що небільше, як три роки тому козаки, повертаючись з польсько-шведської війни, не забули зобіди. Помстились шляхті Полоцька та Вітебська за те, що допомагали придушити повстання Лободи, Наливайка та Шаули.

–А на Січ-матінку тепер подивіться, – очі Богдана заіскрилися. – З кожним роком вона стає все більшою, все велелюднішою, а від того і ще значущішою. Походи на османів стають звичним ділом. Колись безлюдні дикі землі заселяються. То тут, то там виростає новий хутір. За пороги тепер прагне попасти не лише селянин-утікач чи зубожілий дрібний шляхтич. Вельможі мають за честь, якщо їхні діти навчаються військової справи на Січі.

–Добре що так, – легка усмішка майнула на обличчі Гаврилюка. – Якщо такими категоріями мислять і будуть мислити наступні покоління, то у козацтва й справді є майбутнє. І мрії врешті ставатимуть матеріальними.

Якийсь час подорожні їхали мовчки. Десь в далечині переспівувались птахи. Голосистим жайворонкам вторили перецвінькуванням горобці, покаркувало вороння. В якийсь момент здалось, що тужливо кричить чайка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 11 12 13 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Османськими шляхами, Мак Карсегі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Османськими шляхами, Мак Карсегі"