Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ауреліо Музі
Нова держава — це нова форма організації внутрішньої та міжнародної політики, яка характеризує систему відносин у Європі в період між XV–XVII ст. Вона зародилася під час кризи середньовічного устрою та віддалення верховної влади від старих народних і територіальних основ. Проміжна фаза охоплює прогресивну централізацію влади у XVI ст.; наступна фаза розпочинається епохою абсолютизму в другій половині XVIІ ст.
Нова держава — це процес, а не система
Автономність
суверена
Протягом XVI ст. майже всі європейські країни — від найменших регіонів Італії до таких великих держав, як Іспанська імперія, що поширюється на заокеанські території, мають спільні риси: це схильність до концентрації влади; поділ її на владу володаря (монарх) та виконавчу (адміністрація); схильність до об’єднання всіх земель та визначення власних кордонів; захист монархом територій від внутрішніх і зовнішніх ворогів; об’єднання законодавчої, юридичної та фіскальної служб. Фундаментальним принципом, який відрізняє нову державу від середньовічних форм правління, є унікальність функцій верховної влади: вона була автономною та неподільною, могла сподіватися на власні сили та на свою законність. Здається очевидним, що цим принципом люди зробили ставку в грі й поставили мету, якої важко досягти; вони змалювали нову державу не як чітку та налагоджену на всі часи систему, а скоріше як виснажливий, а подекуди й жорстокий і кривавий процес, що завжди відбувається під час переходу від старих до нових форм правління. Підстави є вкрай мінливими, і тому саме якість та різний ступінь їх комбінацій дають нам змогу говорити про різні шляхи розвитку нової держави. Різноманітні нюанси відображені у відносинах між організацією політики та суспільством; у війнах і міжнародних відносинах; у конфліктах та політико-релігійних чварах; у низькому й високому рівнях однорідності між народами та територіями.
Фактори новизни
Фактори, які зумовлюють ступінь «оновлення» держави і разом із тим визначають різноманітні види держав у Європі епохи Відродження, є такими: принцип легітимації династій, система уряду територій, конституційний баланс між централізованою монархією та Парламентом і здатність монархії перетворювати привілейовані верстви населення з ворогів корони на підданих їй та зацікавлених у співпраці задля кращої долі.
Король Франції Людовік ХІ (1423—1483), королі Англії Генріх VII (1457—1509) та Генріх VIII (1491—1547), а також іспанські католицькі королі були великими монархами, які відіграли ключову роль у зміцненні позицій нової держави. Сила династії є наймогутнішим фактором для узаконення влади. Моральна єдність як національних держав (Франція та Англія), так і міжнаціональних (Іспанська імперія за Карла V (1500—1558) та Філіппа ІІ (1527—1598) полягає саме у верховенстві влади монарха й харизмі короля. Відповідно, там, де влада монарха та династії слабка або взагалі примарна, там слабка і держава. Наприклад, Данії бракувало встановленого права наслідування престолу; керівною там була модель виборної феодальної монархії, де майже вся влада належала сейму дворян та духовенства, і лише в 1665 р.
Слабкі та сильні
династії
Данія перетворилася на монархію, де влада переходила у спадок. Як наступний приклад наведемо Польщу, де нова держава була утворена завдяки династії Ягеллонів (1386—1572). У 1572 р. ця династія припинила існування, а виборна монархія разом із відновленням влади аристократів істотно послабили країну.
Особисті
обов’язки
чиновників
Щодо ще однієї з характеристик нової держави, а саме державної системи територій, то вона ставить знак відмінності між тим, хто має владу (король), та тим, хто є її виконавцем, — тобто чиновником. Звичайно, навіть ця відмінність не мала чіткого визначення у XVI ст. Королівська влада на той момент ще мала певні феодальні риси: король очолював ієрархію васалів та охороняв ідею про особистий і договірний зв’язок із підданими. Ідея договору полягала у двосторонніх відносинах, де підданий гарантував підкорення та вірність своєму володарю в обмін на привілеї, правові звичаї й систему представництва (парламент, державні асамблеї та ін.). Таким чином, службовець ще не був бюрократом у сучасному розумінні: робочі відносини не були безсторонніми, вони стосувалися кожного як особистості; не було чиновників «на повну ставку»; «слуги корони» були пов’язаними особистими узами зі своїм правителем, а також мали відвідувати різноманітні заходи. Межі між публічним і особистим були майже стертими.
Проте навіть з усіма цими обмеженнями окремим країнам (насамперед Франції та Іспанії) протягом XVI ст. вдалося створити державну систему територій, яка базувалася на виконанні певних функцій та на створенні ієрархії чиновників вищого рангу й радників короля. У доволі незвичній для тогочасної Європи моделі англійської держави політична система базувалася на тонкому балансі між вимогами централізованої монархії та різноманітних інтересів. Структура й функції англійського парламенту суттєво відрізнялися від тих, що були в інших європейських країнах. Там були дві палати — Палата лордів, членство у якій передавалося у спадок, і Палата громад, до якої обирали представників різних верств населення країни. У першій засідала знать, у другій — не титуловані дворяни (джентрі) та вільні дрібні землевласники (йомени). Парламент виконував законодавчу функцію. Парламентарії згадуються у загальному праві (Common Law) — зводі законів, що базувалися на стародавньому традиційному капіталі, незалежному від монарха. Іншою особливістю англійської політичної системи є самоуправління графів, чий титул надавався шерифам благородного походження та мировим суддям, котрі не завжди були зі знатного роду, але були пов’язаними з місцевістю. Отже, за відсутності прийнятого адміністративного права, уряд у сільській місцевості мав зберігати баланс між різними соціальними структурами держави.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко», після закриття браузера.