Читати книгу - "Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko"

Глава дванадцята. 

Три… Пʼять… Девʼять… Пʼятнадцять… До чорта багато! Один за одним на обрії зʼявлялись велетенські бойові кораблі. Шановні, ви заради мене то усе затіяли? Ну що ж, удачі вам, а мені вже час іти. 
Дорога на північ і захід була відрізана, тож я стрибнув на кількадесят кілометрів на південний схід, подалі від них. Але варто було мені там зʼявитися, як кілька довгих стріл для балісти, огорнутих високорівневими закляттями елементу води, вдарили зовсім поруч зі мною. На якусь мить під моїми ногами зʼявилися величезні крижані брили, які вибухнули тисячами гострих лез, що руйнували сам простір, де я знаходився. Ого! Це було небезпечно! Я навіть не міг побачити зором, звідки ж вони прилетіли. Але, у моєму арсеналі було закляття елемента світла, щоб зазирнути за горизонт. Дідько! Там, на сході, було ще чотири бойових кораблі. Та скільки ж вас зібралося по мою душу? 
Не чекаючи наступного залпу,  я відскочив на пів сотні кілометрів на південь, де не відчував ворогів. У мене виникло занепокоєння, що вони заганяють мене у пастку. Чому не оточили? Чому лишили відкритим шлях до Центральної Імперії? Мені конче був потрібен час, щоб обміркувати це, адже я не очікував такої масової атаки і плану Б, відповідно, не мав. Та мої вороги навпаки, бажали позбавити мене навіть кількох секунд на роздуми. У десяти кілометрах на північ знов розгорілися фіолетові магічні печаті телепортації. Ні, під удари стріл з баліст мені точно не можна попасти, з десяток таких роздеруть мене на шматки. Що робити? Спробувати контратакувати і прорватися на північ? Ні, надто небезпечно, вони мене на їжака перетворять лише завидівши хоч на мить. Я знов відступив на південь на добу сотню кілометрів і швидко наповнив кілька пляшок маною Бога. 
Не гаючи часу пробував прорватися на схід, та мої противники теж не були дурнями, і почали заходити з флангу, відрізаючи шлях. Чортівня якась, я не міг зрозуміти, яким чином вони так швидко визначають моє місцезнаходження і як телепортують десятки кораблів саме туди, куди їм потрібно. На північ та схід від мене знов почала стрімко зростати кількість воєнних суден, тому я різко розвернувся і почав тікати на захід, де їх, здавалося, було менше. 
Несподівано, маже поруч зі мною, спалахнула печать телепортації і у просторі під нею почали зʼявлятися обриси корабля. Недовго думаючи, я кинув у нього пляшку мани Бога, але ще до того як вона поцілила у судно, з нього встигло вискочити більше десятка кардиналів у сірих та білих робах. Чорт забирай, хоча вибух і зачепив їх, та сил у них все ще було достатньо, щоб навʼязати мені ближній бій. Дідько, от саме цього мені зараз найменш потрібно, адже моя маневреність то єдина моя перевага. 
Ще до того, як я встиг активувати закляття телепортаціі, два кардинали дісталися мене. Я не мав часу на створення сфери захисту, тож вдарив їх жагою крові, зупинивши на мить, та добив ударом аури, котра горіла пʼятьма чорно-білими зірками на моїх пальцях. Але, саме у момент коли я вже телепортувався, мене у спину вдарила стріла балісти. 
Я випав із телепорту за кілька десятків кілометрів на південь від місця бою та полетів униз. Якось стабілізувавши падіння майже над самою поверхнею землі, обмацав спину лівою рукою, та знайшов вістря стріли балісти, обрізане закляттям телепорту. Святі їжачки, та вона ж до біса велика! Ще б доля секунди, то мене б навпіл розірвало! Битися з такою залізякою у спині було б самим справжнім самогубством, вирвати цю хрінь зі спини зараз - теж не варіант. Мені потрібен був час, щоб загоїти рану. Я проковтнув десяток пігулок відновлення і зробив кілька телепортацій далі на південь. У роті відчув присмак крові, кілька крапель мани Бога зірвалося з носа і вибухнули далеко унизу. Позаду та з обох боків почали знову розгоратися печаті телепортацій. Кляті вилупки! Я негайно рушив на південь, але з кожним разом дистанція, на яку я телепортувався, ставала усе меншою. Причиною був мій затуманений зір, я вже не міг як раніше точно визначити край телепортаційного коридору. 
Стрімко втрачаючи сили, я біг мов звір, котрого женуть мисливські собаки у бік свого хазяїна. Чорт забирай, роблю саме те, чого вони від мене і хочуть. Я загарчав від відчаю і проковтнув ще десяток пігулок відновлення, щоб допомогти хоч трішки своєму ослабленому тілу. Череда коротких телепортацій злилася в одну суцільну лінію, у реальності ж я зʼявлявся на дуже коротку мить, щоб поставити ногу та зробити наступний крок. Крок, і ще один крок… далеко позаду мене лунали вибухи мани Бога, що ніяк не зупиняючись витікала з рани на спині. Безперервний грім від колапсуючих заклять телепортації рвав барабанні перетинки і дезорієнтував. Довбані пігулки, вони допоможуть мені, нарешті, чи ні?! 
Я не міг вже точно визначити де знаходжусь, лише біг уперед, відчуваючи бойові кораблі позаду себе. Ми ще у Центральній Імперії? Чи вже у Південній? Куди вони мене женуть? Я активував закляття сталого часу навколо рани на своїй спині і скривився від болю, але стало легше. На такій малій площі воно мало протриматись хочаб пів години. За цей час мав знайти вихід з цієї халепи, у яку сам себе так необачно загнав. 
Я зупинився і озирнувся у бік моїх переслідувачів. Кляті вилупки хоча й відстали, але зовсім не на стільки, щоб почувати себе у безпеці. Я зову побіг на південь, тепер уже не озираючись. За кілька хвилин перед мною зʼявився туман, котрий хоч і був рідким, змусив мене зупинити телепортації, адже визначити координати виходу стало зовсім неможливо. От, а я, памʼятається розмірковував, чи може щось окрім витрати мани обмежити дальність телепорту. Святі їжачки, та на це навіть звичайний туман здатен. Я ошкірився і знову спробував зрозуміти де ті кляті церковники. Якщо у них є який спосіб точно визначити моє місцезнаходження у цьому тумані, то мені гаплик. Дідько, а я ще гадав, куди вони так настирно мене женуть. Туман точно був непростим. По-перше, він підіймався настільки високо у небо, що я не зміг піднятися над ним, по-друге, чим далі, тим густіший він ставав і по-третє, він обмежував не лише мій зір, але й інші відчуття. Можливо це навіть добре, адже ймовірно що він так само заважав і церковникам. 
Я спустився на землю, щоб зовсім не заплутати у цьому тумані. Камʼяниста поверхня була всипана дрібним гравієм, що захрумтів під моїми ногами. Мені здалося, наче земля має невеликий ухил в одну сторону, та я не надав цьому належної уваги, бо саме намагався зорієнтуватися, куди ж мені йти. За кілька десятків метрів виднілися контури чи то скелі, чи то просто великої камʼяної брили, і мені здалося гарною ідеєю підлікувати себе там. 
Я сперся плечем до каменю і спробував витягнути обрубок вістря зі спини, та як виявилось, там була зазубрена заточка леза і без ще більших ушкоджень зробити того було не можливо. От же ж вилупки! Де їхня людяність, таку зброю проти живих істот використовувати! 
Я стис і закрутив ауру у чорно-білу зірочку на своєму пальці та дотикнувся до вістря, від чого воно розсипалося на дрібні уламки, котрі було досить легко витягнути зі спини. Вже під кінець ноги мене перестали тримати і я сів на землю, притиснувши щоку до холодного каменю та розжував ще кілька пігулок відновлення. 
Добряче ж мені перепало цього разу! Але хто міг очікувати, що церковники зберуть такі сили? Аби я то знав наперед, то що б вдіяв? Абсолютно нічого, рано чи пізно вони усе одно б мене наздогнали, куди б я не пішов. Дідько, чому я й досі такий слабий?!  Я саме хотів створити кола поглинання та висипати кілька тисяч ядер, коли відчув наближення аури Бога Війни і почув шурхіт кроків. За мить він зʼявився з туману і зупинився, побачивши мене. 
Я стримав удар жагою крові, котрий хотів завдати, адже це був не церковник. Бог Війни передо мною був високий худий чоловʼяга у подертому одязі, котрий, можливо, і не знав кращих часів. Принаймні я у то не вірив. Він стискав у правій руці довгий кинджал, насторожено розглядаючи мене. 
    ⁃    Ти хто? 
Голос був хриплим, наче людина кілька місяців не розмовляла ні з ким. 
    ⁃    Аней. 
    ⁃    Звідки ти і що тут робиш? Я Барк. 
    ⁃    Тікаю. А де я? 
    ⁃    Тікаєш… Не туди ти тікаєш. Це пролом світу. 
    ⁃    Твою ж…
    ⁃    А чого тікаєш?
Ні, в жодному разі правду казати не можна. 
    ⁃    Знайшов ядро девʼятого класу, але дехто хоче щоб я… поділився. 
    ⁃    Аааааа. І я хочу. 
    ⁃    Вибач? 
    ⁃    Розблокуй своє сховище і кинь його мені. І тоді, можливо, я не добʼю тебе. 
Та що ж це за світ такий?!
    ⁃    Вбий його! - гаркнув я, витягши назовні формацію девʼяти списів. 
Барк точно не очікував такого від людини, що навіть стояти не могла самостійно і тому не встиг зреагувати до того, як девʼять блискавок пробили його тіло під різними кутами, перетворивши на морського їжака. Та не зважаючи на це, він зміг кинути у мене свого кинджала, поціливши у живіт. От же сволота! Він гучно закричав, тож мені довелося підповзти ближче до нього і добити ударом списа у голову, не вистачало ще увагу церковників привернути його криками. 
Ох, мало було дірки у спині, так іще одну отримав. Я швидко створив кола та руни поглинання і висипав кілька тисяч ядер зі сховища. За пів години вже був хоч і не на піку своїх сил, та почував себе досить добре. Тепер перед мною постало питання, що ж робити далі. Я прокрутив у голові кілька варіантів, від спроби прорватися через кордон церковників, котрі, я був певен, десь поруч чатували на мене, до ідеї відшукати Крука. Шановний Мунк колись прямо казав, що мій вчитель міг переховуватись десь у проломі світу. І раз доля сама мене привела сюди, то чому б не спробувати?
Я піднявся на ноги і рушив уперед, та швидко зрозумів, що взагалі не можу тут орієнтуватися. Будь які відчуття повністю зникали за сотні дві метрів від мене. Дідько, я так колами почну ходити, назавжди лишившись у цьому тумані. Тож як мені… Я подивився під ноги. Земля під ними мала сталий ухил в одну сторону, це було єдиним орієнтиром. Чи можливо, що він веде до того самого провалу? Наскільки я знав, він був створений велетенським вибухом у битві Білих Близнюків, коли їх противник, Бог Війни на піку, що помирав, зміг підірвати свій центр аури, наскрізь пробивши твердь Цвинтаря Богів. Тож, якщо постійно йти униз, то рано чи пізно я дістануся центру того вибуху. 
Шлях униз виявився довгим, я йшов кілька днів, часто зупиняючись, бо мені здавалося наче хтось іде поруч зі мною. Це не була галюцинація, скоріш за все саме туман так впливав на відчуття. Раптово земля зникла, замість неї була поверхня, схожа на білу мильну бульбашку, яка злегка колихалася. Я присів та торкнувся її рукою. Поверхня була пружна, мов мембрана, але піддавалася тиску прогинаючись униз. Я подивився направо, потім наліво - чітка рівна лінія зʼєднання цієї бульбашки з камʼяною поверхнею зникала у тумані обабіч від мене. 
Я не наважився ступити на неї і пішов ліворуч, тримаючись кордону. Але, скільки я не йшов, нічого не змінювалось - жовто сірий камінь різко обривався, переходячи у білу поверхню бульбашки. Дивно. Мені кілька разів казали, що сюди відсилають багато Богів Війни для стримування демонів, та за стільки днів я зустрів лише Барка, який точно не був схожий на якогось борця з ними. То де вони усі? Невже це також було ще одним обманом Білих Близнюків, і демонів не існувало, а Богів Війни відсилали сюди, бо вони були… зайві? 
Мені набридло йти і я сів на краю каменя. То було неможливо відшукати тут Крука. Я ж як сліпе кошеня, нічого не бачу далі своєї морди. Як тут узагалі можна вижити і зберегти розум? Це було саме дивне та моторошне місце із тих, що я бачив на континенті. Жодні ніжні рівні підземель не можна було порівняти із цим. Я сам не помітив, як за кілька годин почав впадати у відчай, дійшовши думки, що моє життя лайно нічого не варте. 
Дідько! Стоп, треба це зупинити, доки з глузду не зʼїхав! Я не розумів, що відбувається і чому я так думаю. Може, найліпше то перерізати собі горлянку? Я створив лезо, згустивши його зі своєї аури і довго дивився на нього, мов малохольний. Це неймовірно, така неприборкана жага власної смерті… Клятий туман, клятий провал світу! Я пожбурив лезо подалі від себе і побіг уперед, щоб прочистити мізки. Не стверджую, що то сильно мені допомогло, але бажання от прямо зараз вкоротити собі віку ослабло, сховавшись серед інших думок. 
Я перейшов з бігу на помірний крок, роздумуючи, що я зможу зробити окрім того, як померти. «Я маю знайти Крука, я маю знайти вчителя…» крутив я по колу, не знаючи як то зробити. 
    ⁃    Крук! - заволав я на усю міць. 
Та мій крик потонув у тумані, лишивши мене без відповіді. Ага ж, на що я розраховував, що він от зараз вискочить з цього туману і запитає як мої справи? Наївний ідіот. Краще б тобі було здохнути ще чотири роки тому, і ніхто б не помер. Усі вони були б живі, аби не ти. То лише твоя вина! Холодне лезо кинджалу, котрим мене поранив Барк, прошкребло мою горлянку. 
Святі їжачки! Та я ж тільки-но… Як? Чи існує ймовірність, що мою свідомість беруть під контроль?! Інакше чому я то роблю? Аби не кольчуга аури я б вже тихо тут здихав. Я зі злістю пожбурив кинджала у білу мембрану поруч із собою. Той легко прорізав поверхню і зник, а я побачив жовтий промінь світла, схожого на сонячне. Та добре роздивитися не встиг, адже діра швидко зникла, не лишивши по собі і сліду. 
Це було настільки несподівано, що я враз забув думки про самогубство і завмер. Невже там дійсно світ демонів? У будь-якому випадку, то було кращим вибором ніж та бездіяльність, з якої я втрачав розум. Не вагаючись довго, я витягнув ножа і зробивши широку діру у мембрані та стрибнув униз. 
Там, у небі, високо над мною, і справді було велетенське помаранчеве сонце. Я безпорадно висів у просторі у кількох метрах над білою мембраною і спостерігав, як заростає діра під моїми ногами. Я був у невагомості. У повітрі, поруч і надо мною, так само непорушно висіли тіла людей. Тисячі, а може й десятки тисяч мертвих Богів Війни. Тонкі та сухі вони були схожі на мумій. А ось і розгадка, куди вони усі поділися. Ймовірно, вони теж впадали у відчай у тому тумані та приймали таке ж рішення, врешті решт, як і я.  
Але чому вони усі мертві? Навіть у невагомості, без води та їжі, Боги Війни могли жити дуже довго, а ущільнити ауру під ногами, щоб відштовхнутись і досягти скелястих стін навколо мембрани могли навіть Бойові Предки. То що ж з ними сталося? Я заплющив очі і глибоко вдихнув повітря, підставивши обличчя сонячним променям. 
Старий Бог, клятий ти вилупок! Ці промені, вони ж бурхлива суміш мани Бога і мани монстрів. Цілком закономірно, що усі ці Боги Війни тут померли. І здається мені, що смерть їх була зовсім не безболісною. Я створив кола та руни поглинання навколо себе. Для мене цей світ, на відміну від них, був найкращим курортом. 
Я підійшов до найближчого до мене тіла і оглянув його. Навіть через висушену, як пергамент, шкіру на обличчі, можна було побачити вираз болю і переляку. Не заздрив я їм усім. Мені не хотілося лишати ці тіла так, ким би вони не були при житті, на поховання, скоріше за все, вони заслуговують. 
Тому я зняв персня сховище з тонкого мов гілочка пальця і прибрав труп усередину. Ще одною причиною, чому я витрачав на це свій час, був страх знайти серед них тіло Крука. Я боявся, що його спіткала та ж сама доля, що і цих бідолашних. Я збирав і збирав ті висушені тіла, багатьом з яких були вже сотні років, що легко виявлялось навіть по дивному одягу чи броні на них. Здавалося, що кінця їм не буде. Та сховавши останнього трупа я посміхнувся - вчителя серед них не було. А одне з моїх сховищ було вщент заповнене тілами Богів Війни і їх перснями. Вважатиму це справедливою компенсацією за мій вчинок. 
Покінчивши з цим, я активував магію сьомого кола і телепортувався на край велетенського камʼяного колодязя, дном якому була біла мембрана. Глянувши наостанок униз, розвернувся і пішов широким степом з червоною травою у бік лісу, котрий виднівся неподалік. Мене не сильно то здивувало, але пейзажі тут були дуже схожі на середні рівні підземелля. І навіть ті рухливі різнокольорові цяточки, що я вперше зустрів у туманному лісі, були присутні на місцевих рослинах. Я розповсюдив відчуття, ігноруючи аури тисяч монстрів середніх класів, що уважно спостерігали за мною. 
    ⁃    Чужинець! - почув я гучний зойк з боку лісу.