Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

— Приглядаєш за цим? — процідив крізь зуби.

— Аякже, — видихнула я.

За ті декілька годин від миті, коли ми кинули якір, я відчувала, що Райланд стежить за мною всякий раз, як вилізаю на палубу, і щораз сильніше втрачала певність у тому, що Золиного наказу команді буде досить для того, щоб я вибралася з цього судна живою.

Стрибнула, і навколо завирувало холодне повітря, а відтак я врізалась у воду, і в ногах кожен м’яз занив від перевтоми. Коли випірнула на поверхню, біля мене вигулькнув Кой, і ми мовчки засопіли, наповнюючи легені повітрям. Над обрієм завис молочно-білий місяць, поволі й невпинно сходячи щораз вище.

— Мені здалося, ти казала, що не з Джевала. — Кой першим порушив тишу.

— А я й не з нього, — кинула я.

Він звів брови: аякже, мовляв, розумію, — і обличчя скривила пихата посмішка. Ніколи б не визнала цього вголос, та, якщо бути цілком відвертою, я розуміла, про що він. Повертатися в темну воду після цілого дня занурень — це просто божевілля. Проте джевалець на таке цілком здатний. Саме тому я й була певна, що він піде за мною.

Подобається це чи не надто, але чимало в мені закарбували роки, проведені на Джевалі. Острів мене змінив. Певною мірою він мене створив.

Кой вишкірився, ніби вловив мої думки, підморгнув мені та зник під водою. Ще один вдих — і я занурилася за ним.

Під водою замахнулася молотком і враз опустила, вдаривши ним по зубилу під прямим кутом. У грудях уже не палало, думки вирушили у вільні мандри. Руки звичними рухами опрацьовували прогріту за день сонцем скелю, а згадки розмотувалися і тягнулися, мов нитки з клубка.

Я занурилася в солоні води Безіменного моря, проте подумки стояла босоніж на гарячій палубі «Жоржини». Ось на вершечку грот-щогли сидить Остер, коло нього суцільною хмарою кружляють морські птахи. У волоссі Вілли спалахують золотаві пасма.

Вест.

Думки поверталися до нього знову і знову.

Тільки коли молоток уже вивалювався зі скоцюрблених пальців, я сфокусувала погляд, і переді мною знову постав риф. Зір затопила синь, під ребрами крутило, погрожуючи, що ось-ось мене може викинути в бездонну чорноту. Намацала один із ввіткнутих у риф залізних якорів, ухопилася за нього, заплющила очі. Стукіт Коєвого молотка віддалік привів до тями достатньою мірою, щоб усвідомити: мені вже потрібне повітря. Джевалець закляк, на мить позирнув на мене з-поза щупалець червоного корала — і знову повернувся до роботи. Вочевидь ніщо б його не потішило більше за видовище мого нерухомого тіла на цім коралі.

Я причепила інструменти назад до ременя,

відштовхнулася від прискалка та спрямувалася нагору, до світла. Риф і добувачі, які на ньому ще лишилися, щораз меншали далеко внизу, і нарешті з хрипким видихом я виринула на поверхню. Очі засліпило білою пеленою віддзеркаленого сонячного сяйва. Сонце висіло над головою посеред неба, проте я ковтала вологе повітря й не відчувала тепла. Шкіра заледеніла, кров ледь повзла змерзлими жилами.

За леєром «Селени» показалося обличчя Клова, але, щойно завваживши мене, штурман умить розчинився. Покліпала очима: а може, то він мені там привидівся? Денне світло засліплювало, сонце розкидало пломенисті промені, і вони розсипалися й пекли так, що голова розколювалася.

Усю нескінченну ніч я пропрацювала в місячному сяйві, аж поки не стемніло так, що не стало видно рифів. Поспати вдалося всього годинку чи дві — і вже на палубі калатала ринда¹², а коли на обрії завидніло сонце, я знову була під водою.

Схопилася за найнижчу балясину штормтрапа, другою рукою — вона сильно тремтіла — відв’язала від ременя гаман. Щойно він упав на дно кошика, підвішеного до корпусу, як Узбережний Волоцюжка похопився його підіймати, щоб віддати Кловові на облік.

Я ще затрималася внизу, важко дихаючи й чекаючи, поки в ослаблих руках повністю відновиться чутливість. Щоб пірнути назад, мені треба як слід зігрітися, одначе шмат геліотропа, над яким я билася на рифі, уже майже вивільнений. Ще зо три удари — і він у мене в руках.

Обіч мене зачувся сплеск, я озирнулася й побачила над поверхнею Райланда; у його широчезних грудях немов хрипів потужний вітер. Хлопець вдихав і видихав, поки не вирівняв дихання, а тоді підвів обличчя до сонця.

Поспостерігала, як він підпливає до корабля та кладе свій гаман до іншого кошика. Той із хитанням поповз угору. Моряк на борту вицупив здобич, підкинув і спіймав, зважуючи на долоні.

— Якось залегко, Райланде, — засміявся.

Райланд напружено посміхнувся, а сам аж почервонів. Одна річ — розуміти, що інші добувачі працюють ліпше за тебе. І зовсім інша — коли це розуміє твоя команда. «А чи не стає Райландове становище на судні таким само хитким, як моє?» — подумала я.

Його розлючений погляд упав на мене, я відвернулась і гукнула нагору:

— Киньте линву!

Вийшло хрипко: горло шкрябало від солі.

Узбережний Волоцюжка знову перехилився через борт, кивнув мені, а я притиснулася лобом до мокрої мотузки й заплющила очі. Живіт кисло крутило від води, якої наковталася, мозолі на долонях поздиралися. Та якщо я хочу повернутися на Звуження, то не можу собі дозволити недовиконати норму бодай на один карат.

Обіч мене у воду плюхнулася мотузка, я перекинула її через плече й відпустила драбину. Знову взялася накачувати легені повітрям, і в

грудях занило, забиті кістки заскімлили. Ще разочок. А тоді вже відпочину. Заберуся на прогріту сонцем палубу й зачекаю, поки притлумиться тремтіння в кінцівках.

Ще раз глибоко вдихнула й пішла вниз, майже не рухаючись, щоб занурюватися поволі та зберегти якомога більше сил. Кой знову підіймався ковтнути повітря і, пропливаючи повз, обдав мене потоком повітряних бульбашок. Коли мої ноги торкнулися рифу, він уже перетворився на завислий у сонячному просторі силует далеко нагорі.

Хвилясті щупальця рожевих коралів зазирали в щілини пустої породи, рибки прудко вигулькували в синь, а я спустилась і взялася відшукувати залізний якір. Горло стискало, і з того я розуміла, що повітря надовго тепер не вистачить. Я вже перевтомилася і не вправлялася зі своїм тілом як слід. Але бодай трошки сил