Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

— Е-е… А чи можна спитати у вас, сер? — наважилась вимовити Кіті. — Якщо ваша ласка…

— Як я втратив ногу? — літній добродій насупив брови, озирнувся, пильно поглянув на Кіті й лиховісно прошепотів: — Через марида.

— Через марида? Але ж мариди — най…

— Так, наймогутніші з демонів, яких зазвичай викликають чарівники! Твоя правда! — Пан Баттон трохи самовдоволено посміхнувся. — Я не такий уже дурень, любонько. Хоча жоден з моїх колег… — слово «колег» він промовив з виразною огидою, — ніхто з моїх колег, нехай вони згорять, не визнає своєї немочі! І все-таки мені хотілося б поглянути, як Руперт Деверо чи Карл Мортенсен викликають марида! — Він пирхнув і зручніше вмостився на кушетці. — Найсумніше, що я просто хотів задати йому кілька питань. Я не збирався його поневолювати! Та хоч як би там було, я забув додати Третинні Кайдани. Ця тварюка вирвалася за межі кола — й відтяла мені ногу раніше, ніж спрацювало автоматичне Відсилання… — старий хитнув головою. — Ось чого варта цікавість, любонько! Та нічого — якось упораюсь. Знайду собі іншого помічника — якщо американці не повбивають усіх наших юнаків.

Він сердито відкусив шматочок кекса. Та не встиг він його ковтнути, як Кіті наважилась:

— Я допомагатиму вам, сер!

Старий чарівник аж заморгав з подиву:

— Ти?

— Так, сер! Я буду вашою помічницею!

— Пробач, любонько, але ж ти працюєш у Гірнеків!

— Так, сер, але тільки тимчасово. Я саме шукаю собі кращої роботи. Я дуже цікавлюсь книжками й магією, сер. Слово честі! Мені завжди хотілося більше знати про це…

— Он як! І ти знаєш іврит?

— Ні, сер.

— А чеську? Французьку? Арабську?

— Ні, сер, жодної з цих мов я не знаю.

— Он як… — на хвилину обличчя пана Баттона зробилось менш ласкавим і привітним. Примруживши очі, він скоса поглянув на неї. — І насправді, зрозуміло, ти звичайнісінька дівчина-простолюдинка…

Кіті весело кивнула:

— Так, сер! Але я завжди вважала, що справжньому талантові не завадить скромне походження. Я завзята, швидка й до того ж спритна! — вона показала на лабіринт запилюжених книжок. — Я вмить принесу будь-яку книжку, яка вам знадобиться. Навіть із найдальшого стосу! — вона всміхнулась і відсьорбнула чаю.

Старий тим часом тер собі підборіддя коротенькими, пухкими пальцями й бурмотів:

— Дівчинка-простолюдинка… неперевірена… Так ніхто не робить! І взагалі — влада це забороняє… Та врешті-решт — чому б і ні? — Він захихотів. — Чому б і ні? Вони ж зневажали мене всі ці роки! Це був би цікавий експеримент… І до того ж — звідки вони про це знатимуть, хай вони згорять! — він знову позирнув на Кіті примруженими очима. — Тільки я нічого не зможу платити тобі…

— Нічого страшного, сер! Мене… е-е… цікавить наука заради науки. Я підшукаю собі ще яку-небудь роботу. Щоб мати змогу допомагати вам, коли треба, на дозвіллі…

— Справді? Тоді все гаразд! — пан Баттон простяг їй своє рожеве рученятко. — Що ж, цікаво, що в нас вийде! Ти ж розумієш: одне перед одним ми не маємо жодних юридичних обов'язків, то можемо будь-коли припинити наше співробітництво. Тільки май на увазі: якщо ти ледарюватимеш чи шахраюватимеш, з’явиться горла і спопелить тебе… Ой лишенько, який я нечема! Я ж навіть не спитав, як тебе звуть!

Кіті подумала, яким ім'ям краще назватись.

— Лізі Темпл, сер.

— Гаразд, Лізі. Дуже радий знайомству. Сподіваюсь, що ми станемо приятелями.

* * *

Вони й справді заприятелювали. Від самого початку Кіті стала для пана Баттона незамінною. Спочатку її обов'язком було лише пробиратись темним, захаращеним будинком, розшукувати в далеких стосах незрозумілі книжки й приносити їх цілими чарівникові. Це було легше сказати, ніж зробити. Кіті частенько поверталася до кабінету чарівника, відчайдушно чхаючи від пилу або потираючи синці від раптової книжкової лавини, — лише для того, щоб почути, що вона принесла неправильний том чи видання, й знову вирушити на пошуки. Проте Кіті трималася вперто. Потроху вона навчилася знаходити саме ті томи, які були потрібні панові Баттону; вона навчилася розпізнавати імена, палітурки, методи оправлення, використовувані в друкарнях різних часів, міст і країн. Чарівник був надзвичайно задоволений: нова помічниця позбавляла його великого клопоту. Так минали місяці.

Поволі Кіті почала розпитувати пана Баттона про окремі праці з тих, які допомагала розшукувати. Часом чарівник відповідав стисло й недбало, частіше пропонував їй самій знайти відповідь. Якщо книжку було надруковано англійською мовою, Кіті цілком могла це зробити. Отож вона позичила в чарівника кілька простеньких книжок — на загальні теми — і взяла їх додому, до свого помешкання. Вона читала їх ночами — й потім радилася з паном Баттоном, який відсилав її до інших текстів. Таким чином, виконуючи примхливі вказівки старого, Кіті почала вчитися.

Після року такого навчання вона вже виконувала доручення чарівника. Кіті одержала офіційні перепустки й дозвіл відвідувати всі столичні бібліотеки. Часом вона заходила до травників і торговців магічним знаряддям. Пан Баттон не мав жодних служників-бісів — він узагалі мало користувався магією. Його більше цікавили давні культури — зокрема історія спілкування з демонами. Вряди-годи він викликав якогось не дуже потужного демона, щоб розпитати його про певний історичний момент.

— Це так важко робити на одній нозі! — скаржився він Кіті. — Це й на двох ногах не дуже легко, але коли ти пробуєш накреслити рівне коло, а ціпок ковзає й ти без упину губиш крейду, це в біса незручно! Тому тепер я нечасто ризикую викликати демонів…

— Хочете, я допомагатиму вам, сер? — запропонувала Кіті. — Тільки вам, звичайно, доведеться навчити мене основ…

— Ні, це неможливо! Занадто небезпечно для нас обох!

Кіті виявила, що в цьому питанні пан Баттон твердіший за діамант, і витратила кілька місяців на те, щоб ублагати старого. Врешті він — щоб просто позбутись її умовлянь — дозволив їй наповнити чаші пахощами, потримати циркуль, поки він креслив кола, й запалити свічки з свинячого лою. Кіті стояла за кріслом чарівника, коли демон з'явився й почав відповідати на запитання. Потім вона допомогла загасити дошки на підлозі, що закурилися димом після