Читати книгу - "Жовтий князь"

– Збиратись будем!

Заплакала вона і проситься:

– Куди ж я піду від порога? Коли вмирати мені, то біля цієї стіни білої. Мучитимусь на чужій стороні. Ти їдь!..

– Годі вже, не плач! Хочеш зостатися, хай так буде. А я десь підроблю трохи, бо тут і копійки добути не можна.

– Не баріться, бо замкнуть виходи! – настоював Стадничук.

Почала господиня глядіти серед домашніх речей: що – в дорогу.

Тоді, відчуваючи, яка невідхилима біда всіх настигла і куди можна вдатися наостанку, відійшов Мирон Данилович. Думав: ніж гинути біля порога, треба спробувати шляхів! Десь є заробітки. А душа приголомшена; і віється в очі огнем – сила охряного пана, що поглина, ось тепер, обставши сторожею…

Згадка про подорож цвяхом стала в свідомості; десь є напрямок, тісний страшно: аби проскочити… проліг низом, потемнівши, – крізь світ, що став інший, ніби в різкий поворот обернено його і обвалилися добрі поняття, а образ життя виглянув руїною.

7

Мирон Данилович наближався до колгоспного; і назва, і розпорядок знов збудили в думці оклик: «Татаровня!» – жаль односельчан, що з’юрмлено в турлучну вигадку.

Там клопіт: мечуться люди на сторони, мов почаділи. Один, розхристаний, перелякавсь і мчить мимо – наосліп; аж коли почув, що питається чоловік, чого метушня? – відказує, стримуючи крок:

– З дворів худобу назганяли, вся передохла. Винуватих висмикують, хто січку з малясом давав на ніч; думають – від того.

Подався чолов’яга.

Гурток на дворищі зростає і чути викрик: «Отрута і більш нічого! Отрута!» – махнули руками і розійшлись.

Тоді заспішила міліція когось ловити, а Мирон Данилович вирішив: досить видовища. Пішов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого.

Минув провулок і стишився. В дворі стурбовані господарі – біля корови, що околіла. Сусіди близько.

– Бач, із коровою що! – дивується крихітна тітка, в світлій з крапками хустині; тримає ломачку і скорину, черству, аж поцвілу зелено: про собацюг.

Друга тітка, на сонці обпалена, мов горіх, додала:

– Це саме скрізь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, і все.

Також роздумує вголос дід, в зношеній кепці, височенний, як штиль; підборіддя оббіліло в пух.

– Чи не кінець світові? – хтозна.

Мирон Данилович проминув гай, що з вижолобиною врізається в околицю села, а далі криє ярок – під вільхами, дубами, берестками. Перелітавши, галка, схожа на грудку кам’яного вугілля, непорадно опустилася до гілок, а звідти додолу, в траву.

Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж підступив до птиці і передком черевика перевернув, – нежива, хоч об пень бий.

Відійшов на дорогу і розмислюється: що ж? – буває птиця недужа і не вічно їй жити.

Аж здригнувся від окрику, глянув – то Калинчак Петро; проживає осторонь, за ярком, і теж «індус», себто одноосібник. Білявець, мов льонкуватий, але очі стемна-карі, з свічучими клинцями. Він – косар; наймався в містечку і коло залізниці: ростиння вибивати.

– Що загубили? – питає Калинчак.

– Ні! – не загубив нічого; птиця падає.

– Недавно, як був місяць кров’ю наведений, це почалось.

– Кажуть, час злого і знаки.

– І я, косивши на курорті, від приїжджих чув: біда близько.

– Сходиться в одно.

– Сходиться, бо правда.

– Окремі, з партійною печаткою, переступлять, – сказав Мирон Данилович.

Віддаляються бесідники проз осокори.

– Так, переступлять! А стрінеться котрий Зінченко, – чули?…

– Ніби… – вагається Мирон Данилович.

– Курортом завідував; скрізь сосни по горі і павільйони, як виточені. Курортників повно з міста. Їм купання є – річка внизу.

– Знаю, коло берега пісок і вода тепла. А далі глибше і холодніше, аж морозом обсипає; з дитячих літ знаю, – додав Мирон Данилович. – Вода зцілюща: недарма ж курорт.

– А недарма! Свіжий куток, землі двадцять десятин. Насаджено сосни і берези в «лінію», себто рядами – під шнурок, щоб прогулюватися; для чотирьох чоловік разом.

– Козиряють партійці, а мабуть, страшно ступати в ліс по одному.

– Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема роботи, і стрічає сам завідувач – Зінченко. Розказую про біду: в нас діти голодні. Він послухав і радить: помогти можна тільки одним – підгодувати корову, коли схудла, як драбина, і перестала доїтись. Дасть вона молоко, тоді голоду кінець. І сказав: «От що, скосіть отут сіно, між «лініями», і одвезіть собі. Прийдете в неділю, коли підводи вільні. За один день упораєтеся. Скинете копицю з одного краю і копицю з другого, біля самого коровника. Як спитають, можна показати: он сіно. А скільки його, ніхто не знатиме. Для курортних корів корму припасено більше, ніж треба…» От, Зінченко партійний, а жалів дітей. Інші ж куди там! Кожного розірвуть, якщо з інструкції на партзборах прочитано.

– Розірвуть і без інструкції, – відмовив Мирон Данилович. – А цей з якої сім’ї?

– Казав, земля, де насаджено «лінії», належала його батькові, хоч був з другого повіту. Якось проїжджав і прикупив наділ – думав хазяйнувати. Не судилось! Прийшли червоні в дев’ятсот двадцятому і сходку скликали: голосують, щоб багатших забрати геть, – хто за це? Уже тоді наш Лук’ян, та ви знаєте його…

– Лук’ян – той, що «за»?

– Він самий! Перший підняв «за» аж дві руки і з того дня однаково голосує. Декотрі зовсім не підводили долоню, як Зінченків батько. Жив тоді в хаті хазяїна, що втік на Донбас. Відходячи, той казав: бери все і господарюй, нічого мені за це не треба. Піду, бо більшовики вб’ють. Ну, і не підняв руки старий Зінченко. Через тиждень приїхали червоні: «Де такий? А де такий? Це не наші!» Був наказ – повбивати підряд.

Коли брали людей, то діти за них чіплялися. В одного діти були німі, ніяк говорити не могли, і так чіплялися, що страшно глядіти, а їх прикладами били – поламали їм руки. Всіх, і дітей теж, зібрали на площу: там розривними кулями повбивали, скрізь мозок розлітався. Лежали довго. Мухи їх обліплювали і сморід стояв тяжкий. Згуртувалися старі жінки, що вже їм смерть не страшна; сиві всі і вбрані в чорному, з ціпочками: як на похоронах – і то сама біднота сільська. Пішли до начальства: сперечатись проти пекла їхнього. Нехай дозволять прибрати мертвих – поховати в одній ямі. Вистанув комісар, в червоній будьоновці, як сатанинець, і закричав: «Не сміть! То – вороги! Єсть наказ від Леніна з ворогами розправляться, щоб духу нашого боялись». Так і прогнав старих. Зінченко – син одного з тих, що на площі вбито. Коли забирали, – дома не був. Потім переселився в другий повіт; жив там і записався в партію.

– Це ж і