Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

— Послухай, ти маєш допомогти, інакше наслідки будуть непередбачуваними для нас обох, повір. 

— З чого б це? Я до твоїх справ не маю ніякого стосунку. 

Тепер на його обличчі проступила хижа, дещо самовдоволена посмішка. 

— О, якраз-то й маєш. По-перше, ти сіла в мою машину самостійно, говорила зі мною, стояла поряд, наче стара й дуже добра знайома, а то й подруга. Усе вказувало на те, що стосунок до моїх справ ти все ж таки маєш. 

— Ах ти ж хитрий лис! 

— А до того ж, — він спохмурнів іще більше, хоча, здавалося, куди ще більше? — Якщо не допоможеш, то твої чорні жарти про вбивство та кладовище перестануть бути жартами для нас обох. 

— Ти сказав, що батько передав тобі всі повноваження, тоді чого тобі боятися? 

— Він передав, — згодився Кіан, — але продовжує за всім наглядати. Це велика мережа з великою кількістю лояльних людей, яку віддати повністю під мій контроль ось так відразу просто неможливо. Не мені про це розказувати, правда ж? Не думаю, що в тебе така коротка пам’ять, що ти про все забула. 

— Іноді мені хотілося б, щоб пам’ять і правда була короткою. 

Сім’я Еллінгтонів володіла величезною компанією (легальною, звісно) «EllingTower Group», яка займалася будівничими роботами, щоб мати легальне прикриття й засіб інтегрування в суспільство. На чолі всього цього стояв батько Кіана — Арчибальд Еллінгтон, голова компанії. Чорний ринок збуту зброї старанно покривався владою — корумпованим мером. Еллінгтони мали у своєму розпорядженні сітку дилерів, які скуповували зброю та продавали її закордон. Найбільше збували зброї до Канади та Мексики, але й транзитом через Атлантичний океан до Європи. До Бразилії продавали автоматичні пістолети та штурмові гвинтівки. Докопатися, яким організаціям вони те збували, я не встигла. Дилери купували зброю досить легально, проте продавали його тим, хто такого права не мав. Влада допомогала з фальшивими документами на перевезення, проте хто на іншому кінці маршруту отримував її — я не знала. Розміри хабарів від таких угод складали понад 18% й розміщувалися на банківських рахунках Люксембурга та Швейцарії, а все інше діставалося сім’ї Еллінгтонів та лояльним їм людям. За цим виникало питання, чи дотримувалися банки законодавства при обслуговуванні своїх клієнтів, але в мене не було таких ресурсів, щоб докопатися аж туди. Я обмежилася Новим Атлантисом. І саме тоді мою справу закрили. 

У мені з кожною секундою росло нерозуміння. 

— Мабуть, у мене немає особливого вибору, якщо я хочу дожити до наступного заїзду. 

— Ти сама викопала собі яму, коли стала рити під нами землю, Вів. 

— Але все ще жива. 

— Подякуєш потім. 

Ми виїхали перетнули дві вулиці й опинилися перед моїм будинком. Я зітхнула. Знав, де я живу, звісно ж. 

— До завтра, Віві, — кинув мені в спину Кіан, коли я вилізала з авто. Я обернулася, щоб зачинити двері, і кисло всміхнулася. 

— До сьогодні, — я подумала, пхикнула й додала: — Ненавиджу тебе, Кіане Еллінгтоне. 

— Ненависть — прекрасне почуття. У його щирості ніколи не доводилося сумніватися. Не хвилюйся, Вогнику, воно взаємне.