Читати книгу - "Попіл Бажань , Mari belyzenko"

Еліна довго мовчала. Величезне дзеркало ніби тиснуло на неї своєю присутністю, показуючи відображення, від якого вона не могла відвести очей. Артем стояв поруч, його обличчя було спокійним, але в очах горіла темрява, яка, здавалося, поглинала її поступово, з кожним ударом серця.

– Це не справедливо, – прошепотіла вона.

– Справедливість? – засміявся він, і його голос лунав у стінах кімнати, як відлуння. – Ти все ще віриш у справедливість, коли весь цей час сама створювала мене? Ти годувала мене своєю любов’ю, своїм болем, своїми страхами. І тепер хочеш вважати мене злом?

Еліна опустила очі. У його словах було щось правдиве, хоч як їй не хотілося це визнавати.

– Якщо я погоджуся, – сказала вона нарешті, – що буде зі мною?

– Ти станеш тим, ким маєш бути, – відповів він, наближаючись до неї. Його пальці ковзнули її шиєю, зупинившись на серці. – Сильнішою, вільною. Але разом з тим ти втратиш усе, що тебе обмежує: страх, слабкість… навіть кохання.

Її серце стислося.

– Навіть кохання?

Він нахилився ближче, і вона відчула його прохолодний подих на своїй шкірі.

– Це буде інша форма любові, – прошепотів він. – Глибша, темніша… Та, що не вимагає нічого. Тільки взаємне володіння.

Еліна заплющила очі. Вона не знала, чи то страх перед втратами, чи то потяг до нього змушував її залишатися тут, слухати його.

– А якщо я відмовлюся? – знову запитала вона, намагаючись знайти в собі силу сказати «ні».

Артем випростався. Його обличчя стало напруженим, але спокійним, як у хижака, який чекає на потрібний момент.

– Тоді ти залишишся слабкою, прив’язаною до світу, що тебе не цінує. І все одно я залишуся поруч. Ти будеш мучитися, бажаючи мене, але не зможеш торкнутися.

Його слова вдарили по ній сильніше, ніж будь-які погрози. Він був правий. Вона знала, що вже ніколи не зможе забути його, що його тінь переслідуватиме її завжди.

– Ти жахливий, – прошепотіла вона, але її голос звучав слабко, майже беззахисно.

– І ти це любиш, – відповів він, знову усміхнувшись. Його усмішка була небезпечною, спокусливою.

Еліна зробила крок назад, але відчула, як її спина вперлася у холодну стіну. Вона була у пастці, яку сама для себе створила.

– Добре, – нарешті сказала вона. Її голос був твердим, але руки тремтіли. – Я погоджуюся.

Артем повільно підняв руку і торкнувся її обличчя. Його дотик був ніжним, майже лагідним.

– Ти зробила правильний вибір, – сказав він, і його голос звучав як обіцянка.

Темрява, яка досі жила лише в його очах, тепер почала поширюватися. Вона закрутилася навколо них, мов дим, поглинаючи світло, заповнюючи кожен куточок кімнати. Еліна відчула, як її серце завмирає, а потім починає битися в іншому ритмі.

Вона більше не була сама.