Читати книгу - "Не дівчина не чародія, Максим Вазанов"

– Як у вас справи в ліжку?

– Ну, вона…

– Не дуже спритна? Так? – тихо спитав лікар і сам на все відповів. – Взагалі-то, вона – мертва.

– Смішно… – посміхнувся Сірий.

– Смішно? Тоді доведи мені, лікарю, що вона не мертва.

– Жива дівчина – дихає, куштує, спить, ходить… сміється…

– Ну-ну… – лікар поводився так, ніби знав усі відповіді наперед.

– Вона така працьовита – все робить… – парирував творець. – Вона прибирається удома, готує… Вона возить-катає, за гроші, людей на своїй машині. Та ще, відпрацьовує вечірні години в аптеці Юльги Лунарід…   

– Ну, друже, якщо ти мертвий, то, окрім роботи, небагато ідей знайдеться. Ти не помічав, яка вона холодна? Крижана…

– Вона завжди була така.

– Саме так! Я думаю, це сталося в ранні роки дитинства… Тобто, що сталося? – лікар питав сам себе. – Тоді поясню! Буває так, що «душа-дух» померлого… підкреслю, саме «душа-дух», а не розум – тобто, його тверде-вічне зернятко Муо, вічна сутність… Таким чином, Муо переселяється не в новонародженого, а в людину, що уже мала Муо та розум, який виріс із того першого вланого Муо. Сильніше Муо виколупує слабкіше, а людина потім, на все життя, залишається травмованою – не «жива» та не «мертва». Душа у неї «несправжня»… Та найчастіше трапляється з маленькими дітьми… – лікар відразу додав. – Звісно, це – дуже рідкісні випадки…

– Кажеш, пан Сірпіндар, ніби в тілі Ліки живе чужа душа?       

– Так. До речі, вона – чародійка.

– В її тілі живе душа померлої чародійки?

– Не думаю. Майже неможливо такий збіг. Узагалі-то, вона сама – чародійка. Вона має вроджені чародійські риси у будові черепа. Це – моє остаточне рішення. 

Сірпіндар Мілрід-Глибрід де Тур був сином Глиба де Сімозера – дослідника самих основ, наукових секретів чародійства.  

Сірпіндар де Тур подорожував із гастролями – приїхав до Торбада показувати медичні дива, операції, ефекти ліків. Лікар мандрував разом із особистим кінооператором, котрий возив цілий набор камер – на всі випадки. І такі випадки траплялись – усюди Сірпіндару дарували можливість виступати в найкращих залах театрів і храмів.

Сірий запросив ученого-лікаря, пообіцявши йому файну суму за огляд Ліки.

– І що мені робити? – спитав митець.

– Я не знаю.

– І, навіть, за шістдесят дублонів не знаєш?

– Ну-у-у… Я поверну половину гонорару – то випадок доволі цікавий… – відповів Сірпіндар і почухав довге темне волосся.

– Ти, пан, сказав їй? Те, що кажеш мені?

– Ні-ні, це настільки небезпечно, – лікар навіть розгубився. – Якщо вона дізнається та усвідомить це, вона може, просто, зникнути… повністю…

– Якщо це має значення, я – чародій, – несподівано похвалився творець. 

– Сідай, будь ласка, – Сірпіндар жестом указав на диван. – Подивлюся…

 Лікар довго мацав голову Сірого, зупинявся, робив паузи та продовжував.

– Сумнівно… – нарешті зізнався відомий гість. – Тобто, вибач, із такою будовою: можеш бути, а можеш і не бути… Ймовірніше, «друге»… А чому ти вирішив, що ти, саме, «чародій»?

– Я здійснюю чудесні речі. Я – чудодійник, – заявив Сірий.

– Які саме, якщо не секрет?

– Е-е-е… Літаю, наприклад… Літаючи ночами…

Казати про малювання ситуацій із грошима було б необачно. 

– Чародію потрібен жезл, – без роздумів сказав Сірпіндар.

– Жезл?

– Або посох, скіпетр, щось таке – будь-який протуберанець, – лікар замислився на мить і згадав те, що виглядало як правило. – «Протуберанець, тобто продовження тіла, котре не є частиною тіла, щоб…», – він затнувся. – Ну-у-у… Хвилиноньку… – усе-таки продовжив. – «…пропускати потоки сили чар, керувати цими потоками, або збирати розсіяні чари».  

– А якщо без цього протуберанця? – відразу запитав Сірий.

– Інакше чари можуть непоправно пошкодити розум і тіло чародія, – без сумнівів відповів Сірпіндар.

– Я зроблю собі такий інструмент, – без роздумів заявив творець.

– Ну ось і добре! – з дружелюбною посмішкою сказав учений. – А я – поспішаю, – він указав у бік машини, де чекав кінооператор.

– Вибач, пан Милрід-Глибрід, але… – почав митець.

– Мі-і-і-ілрід, а не Ми-и-и-илрід, – поправив учений. – Моя мати – з роду Мілрідів, відомих у Лисі, котрий зараз є головним містом цього королівства, а колись вважався просто «погостом». 

– Пан Мілрід-Глибрид, нагадаю тобі: ти обіцяв повернути половину гонорару.

– Ну-ну… звісно… – він довго мацав кишені, а потім, усе-таки, виловив готовий чек на тридцять дублонів.

Художник лише мовчки кивнув. Клятий учений отримав від нього дублони, а натомість, замість них, віддав ненадійну бумагу, котра взагалі могла бути підробкою.