Читати книгу - "Вогонь у серці , Alina Pero"

Іван

Я сидів на кухні, поки батько ставив чайник на плиту. День був спокійний, і в такі моменти здається, що життя просте та передбачуване. Але я знав, що завтра зміна, і хто-зна, що вона принесе.

— Давно ти в мене чай пив, — батько всміхнувся, дістаючи з шафи дві чашки.

Я лише стенув плечима. Останнім часом ми бачилися більше на роботі, ніж удома. Там він мій начальник, а тут просто батько. Іноді межа між цими двома ролями розмивалася, але зараз, на кухні, ми просто говорили, як звичайні люди.

— Як робота? — запитав він.

— Як завжди, — відповів я, роблячи ковток гарячого чаю. — Ти ж сам знаєш.

Він кивнув. Знав, ще й як.

На хвилину запала тиша. А потім батько несподівано промовив:

— Знаєш, ти дуже схожий на маму.

Я підняв брови.

— Це комплімент чи попередження?

— І те, і те, — хмикнув він. — Вона теж була вперта, ніколи не здавалася, завжди тягнула все на собі.

Я не відповів, але всередині щось защеміло. Маму я пам’ятав добре, хоча вона пішла з життя, коли мені було тринадцять. Вона була світлом нашої сім’ї, і після її смерті ми з батьком надовго замкнулися в собі.

— Вона б тобою пишалася, — тихо додав він.

Я нічого не сказав, лише відвів погляд.

Решту часу ми пили чай мовчки.

Потім я пішов у спортзал.

Спортзал був тим місцем, де я міг повністю очистити голову від зайвих думок. Залізо, музика у навушниках і власне тіло, яке працює на межі можливостей.

Ранок почався з бігової доріжки. Легкий темп, щоб розігрітися, а потім важка артилерія — силові вправи. Присідання зі штангою, підтягування, жим лежачи. Піт стікав спиною, м’язи горіли, але це було саме те, що треба.

Я кинув погляд у дзеркало. Відображення дивилося у відповідь — сухорляве тіло, рельєфний прес, засмагла шкіра. Усміхнувся. Непогано.

Після останнього підходу кинув рушник на шию та зробив ковток води. В голові вже була наступна зупинка — бар, де ми домовилися з Матвієм та компанією зустрітися

---

— Ну що, красунчик, знову рятуєш світ? — підколов Юра, щойно я зайшов у бар.

— Та так, іноді знаходжу час і для звичайних смертних, — хмикнув я, кидаючи куртку на спинку стільця.

Компанія сиділа за великим столом: Матвій, Юра, Сергій і ще двоє хлопців, яких я бачив уперше. Пиво, закуски, гучний сміх.

— Давайте по-чесному, хто сьогодні п’є як мужик, а хто знову буде жалітися на печію? — Матвій лукаво глянув на Юру.

— Ти ще довго будеш це згадувати?! Один раз випив щось не те, і все, тепер я «той самий Юра з печією»!

Я засміявся і зробив ковток холодного пива. Так, цього мені не вистачало — простого вечора, де не треба думати ні про пожежі, ні про сусідку, яка плутає квартири й не виходить у мене з голови.

Втягуючись у розмову, я зрозумів: так, ці вихідні точно пішли мені на користь.