Читати книгу - "Сонати кохання, Олександр Гребьонкін"

Я блукав міським садом, був у кіно, побував у порту і вертався назад. Як раптом, на стовпі біля зупинки, де знайшов сумочку, побачив оголошення про її пропажу, підпис "Єлена" та вказану адресу, куди треба занести знахідку. Ах, чому я не прийшов сюди раніше?

Немов метеор кинувся я за адресою! Єлена жила у віддаленому мікрорайоні в одній із новеньких цегляних п’ятиповерхівок. Тут були ще купи будматеріалу, необладнані дитячі майданчики. Пам'ятаю, що з чийогось вікна звучала пісня Ободзинського, яка прямо-таки ідеально лягала на ситуацію:

«Може ти зоря моя, може ти судьба моя,

Може ти любов моя, а може ти міраж?»

Вдома була вона  - блондинка з очима кольору стиглого каштана, ніжна як троянда, та високий довговолосий чоловік, стрункий, як сосна.

«Мабуть, помирилися», – подумав я.

Я пам'ятаю, що вона тоді сказала, блиснувши очима:

«Я дуже вдячна вам! Виявляється є добрі й чесні люди на світі»

Все було в межах ввічливості й поблажливо тепло. Чоловік потиснув мені руку, закуривши, втягнув мене в сусідню кімнату, запропонувавши випити. Як я міг відмовитися?

Звали його Костею.

О, чи знав він, якого троянського коня він втягує у квартиру, як він мимоволі готує собі суперника. Бо я вже був закоханий у неї, і намагався бути балакучим і сміливим, щоб завоювати прихильність і довіру, а пізніше - стати добрим другом, що входить у дім на всі свята.

Єлена завжди вітала мене, а на Новий рік навіть поцілувала та прийняла мої гарячі вірші, а до восьмого березня квіти. Костя зовсім не заперечував, навіть потоваришував зі мною, хоча окремо, як друзі, ми з ним ніколи не зустрічалися.

Я все мріяв освідчитися Єлені. Але в ті роки був нерішучим, сором’язливим, не дуже високої думки про свою зовнішність, хоча ходив до своєї коханої, але не наважувався зробити признатися в любові.

А на вечірках, коли голосно звучав програвач з черговими хітами «ABBA» чи «Boney M», я сидів собі у куточку, ловив її погляд й усмішку, милувався її танцем. А танцювала вона завзято, звиваючись, вихиляючи своїм усім гнучким і довгим тілом, легка, ніби інопланетна дівчина звідкись з Кассіопеї.  

І великою радістю для мене було її запрошення на танок. Тоді я вдихав її парфуми, обіймав її інопланетне тіло, і сам відлітав кудись до Кассіопеї чи Андромеди, міг доторкнутися губами до її шиї, а то й навіть до куточка її червоного рота - у нас були вільні звичаї…

Ми ходили на пляж, у жовті спекотні дні плавали компанією на старенькому прогулянковому пароплаві, на острові пірнали з каменів у слизьку глибину, і коли вона виходила з води в купальнику, що обліплював її струнку фігуру - вся моя душа тріумфувала, а тіло напружувалося. Я відчував, що жадаю її гостро, але безнадійно, оскільки Костя завжди був поряд, і його "державне око" ніколи не дрімало. Щоб приховати своє збентеження я радів, сміявся й жартував і якось отримав запрошення на весілля.

Був золотий вересень, гостро пахло червонобокими яблуками та свіжозрізаними квітами. Одягнений в ошатний костюм,  я був у важливій ролі свідка і проводив у нове життя дівчину, яку несамовито кохав.

Я був дотепний цього дня, і, мабуть, добряче випив, бо коли за опівночі повернувся додому, то просто впав і ридав від горя.

Я довго дивився на портрет Єлени, на якому ми з Костею обіймали її під час чарівного південного щастя на Чорному морі, та згадував свій сьогоднішній танець з нареченою...

Останній танець на весіллі, коли вона ще здавалася вільною, не зім'ятою Костиними руками, і тому блискуче красивою своєрідною гарячою красою. І я уявляв, як ця краса поблякне в сімейному житті, як в'яне зірвана квітка, як залишить її непомірна веселість, як зажуриться вона, як сумує восени природа.

І, використовуючи свій останній шанс, а можливо, під впливом запаморочливих витівок вина, я поцілував її в солодкі оксамитові губи і відвів до нареченого.

Так я тоді роздумував, дивлячись на портрет, а потім тихо сховав його.

Прокинувся я того дня пізно, з важкою головою, випив вина, привів себе до порядку, відпрасував свіжу сорочку, одягнувся і пішов до них на квартиру, де було призначено зустріч рідних та близьких у тісному колі за святковим столом.

Я йшов містом, і ноги мене несли не туди, пам'ятаю тільки, що я опинився в парку, довго думав, як їй освідчитися, але так і не зізнався, не наважився...

Роки летіли, і вона не в'янула, залишалася такою ж прекрасною, і я продовжував її любити на відстані. Я приходив до них у гості. Із Костею у них, звичайно, випадали розлади, але, загалом, все було добре, і вони любили одне одного, а я намагався покохати іншу, але не зміг.

Я виявився романтиком-однолюбом, жив одинаком, згодом почав писати казки, присвячуючи їх неіснуючим дочкам та синам.

... Його я розрізнив за сотню голів, він стояв на піску, біля самої води та плакав. Це був хлопчик років п'яти, він загубився, і я заспокоював його. Я йому казав, що ми обов'язково знайдемо його маму, і, пам'ятаю, що ми обійшли весь пляж, але так її і не знайшли, купили морозиво і пішли до корпусу, де жили відпочиваючі, і, нарешті, побачили маму, що бігла алеєю. Звали її Аглая, вона була пишною брюнеткою, доброю, хоч і дещо розгубленою, рвучкою і необов'язковою.