Читати книгу - "Очі Лісу, Денис Ряполов"

Він розглядав квіти і щось бурмотів собі під носа.

– Може, їх приніс хтось, хто живе поряд? – Катя з тривогою дивилася на квіти.

– Поряд нікого немає.

– Ясно…

Пес підійшов до господаря і понюхав квіти, впізнавши запах, він заскавчав і притулився до діда. Той із ніжністю почухав його шию та за вушком.

– Все гаразд, все гаразд…

Гілки дерев заколихалися, наче ліс нарешті прокинувся.

– Дівча, слухай сюди, – почав дід, не відводячи очей від лісу. – Буди свою подругу і рушайте в долину. Стежки розмило, але ви сильні та зможете пройти. Раніше б я радив залишитися тут ще на одну ніч, але не тепер… Тільки рушати потрібно зараз, бо часу дуже мало.

– Ми не можемо, – Катя нахмурилася.

Дід повернувся до неї:

– Тобто?

– Мілана сильно підвернула ногу, ввечері вона ледь могла ступити на неї.

– Біда…

Дід покачав головою, потім подивився на квіти в руках і кинув їх в сторону, в кущі.

– Щось сталося? – Катя сіла на лавку поряд.

– Квіти, – він кивнув в сторону, де тепер валявся букетик. – Поганий знак.

– Знак…, – проговорила Катя, її серце на мить зупинилося від згадки про дівочий сміх за вікном.

– Можеш думати, що я здурів, але сьогодні ви тут зустрінетеся із…

– Прийде мавка, так?

– То ти знаєш про них? – здивувався дід.

– Мені мама багато розповідала про них.

– То вона мудра жінка.

– Так, мудра…

– Мавка спробує обдурити вас, кликатиме, але ви не слухайте її. Залишайтеся біля хати або взагалі в хаті. І не виходьте з хати наодинці.

Дід вийняв з кишені мішечок з сухою травою і передав його дівчині.

– Як я піду, кинь трохи на стежку, біля дверей та вікон хати, добре?

– Добре, дякую.

– Розумна дівчина…

– Я все ще не знаю, як вас звати.

– Матвій Йосипович, – дід простягнув їй руку.

– А мене звати Катя, а там Мілана спить.

– Дуже приємно, Катю.

Серед дерев закричав птах, з лісу наче повіяло холодом.

– А ви бачили її? – Катя сховала руки в рукава светра.

Обличчя діда стало похмурим:

– Бачив… вона забрала мою дружину років тридцять назад.

– Ох…

– Ганна, так дружину звали, сильно захворіла і думки її переплуталися. Вона побачила свою матір та сестер і все казала, що вони кличуть її. Вона чула їх, як вони звали її в ліс.

Дід витер сльозу, що покотилася по щоці.

– Я заснув і Ганна вийшла в ліс і зникла. Я тоді не вірив в духів лісу, але коли через рік Ганна прийшла до хати і кликала мене… така юна… така щаслива… Я… повірив…

Дід запнувся і намагався зробити вдих. Нарешті вдихнувши, він продовжив:

– Того дня моя сестра навідувала мене, вона побачила, як я йду до Мавки. Я вже простягнув до неї руку, як сестра облила Мавку водою із м’ятою. Та закричала, її обличчя стало сірим, а очі чорними. Вона втекла назад в ліс. Тоді я й повірив в духів.

З лісу почулася ніжна мелодія, хтось заграв на сопілці близько до хатинки. Катя з дідом з тривогою подивилися на ліс, пес тихо загарчав і сховався за ногою старого.

– Бавиться з нами, – сказав дід.

– Матвію, – тепер з лісу чувся жіночий голос. – Чи ти більше мене не любиш?

Дід важко вдихнув, з очей бризнули сльози.

– Геть! – він підвівся і погрозив голосу кулаком. – Кажу тобі, йди геть!

Він схопився за серце і, опираючись рукою об лавку, повільно сів на землю.

Катя опустилася біля нього:

– Вам погано?

– Стережись мавки, доню, – прошепотів він.

– Я допоможу вам, – Катя закинула його руку собі на спину. – Тримайтеся.

На двір вийшла Мілана, вона побачила Катю і пошкутульгала їй на допомогу.

– Що тут сталося? Серцевий напад?

– Віднесемо його в спальню, – сказала Катя.

Мілана, обережно ступаючи на праву ногу, допомогла відтягнути діда в спальну кімнату. Вони поклали його на ліжко, Катя дістала із шафи наволочку і заправила подушку і вкрила діда покривалом та хусткою. Біля ліжка сів пес, він жалібно скавчав і поклав підборіддя на руку старого.

– Зможемо лікаря викликати? – запитала Мілана.

– Не треба лікаря, все пройде, – тихо сказав дід. – Дайте полежати трохи.

– Ми маємо викликати лікаря, це ж серйозно, – Катя сжала його руку.