Читати книгу - "Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)"

– Хочете переконати мене, що ви перетворилися на абсолютно миролюбну расу? – недовірливо вирвалося у мене.

– Не зовсім, але тої військової міці, що була колись у нас вже давно немає. Жозефіна дізналася про це й почала розробляти свій план помсти. Жінка вона розумна й часу на підготовку мала більш чим достатньо. Спершу спромоглася всіма правдами та неправдами стати абатисою. Взявши під свій контроль монастир почала наполегливо перетворювати його на нездоланну цитадель, а з черниць зуміла вимуштрувала невеличку, але цілком боєздатну армію. Ви були у монастирі, бачили все на власні очі й добре знаєте, що я не брешу.

– Навіть якщо зібрати весь монастирський люд, то це буде від сили батальйон, – заперечив я рептилії. – З таким нечисельним військом іти завойовувати цілий світ може тільки схиблений шаленець.

– Друже П’єтро, ти забув про кардинала Фелліні, – встряв у розмову іберієць. – У нього армія достатньо велика і досвідчена. Воюємо ми вправно та відчайдушно, про що вже неодноразово доводили на полі бою. Якщо Його Преосвященство накаже, наші полки підуть за ним хоч у саме пекло. Не знаю, які там зараз сили мають дракайни, але не сумніваюся, що ми здатні задати їм добрячого прочухана.

– Але це ж справжнє божевілля. Нащо кардиналові Фелліні цей світ, якщо у нас вдома ще водиться стільки всякої нечисті?

– Можливо Його Преосвященство і не помишляє про вторгнення в цей світ, а насправді хоче, як нам і сказав, лишень навіки замурувати вхід до нього. Хто ж знає, що там йому наговорила Жозефіна. Судячи з усього, вона не така проста як хоче себе показати. Цікаво, чи зізналася вона кардиналу, що ось уже тридцять років у монастирі утримують в полоні двох дракайнів. Щось мені здається, що ні, бо інакше слух про таке так чи інакше давно б вже розлетівся по всій околиці.

– Маєте рацію, шляхетний лицарю, – підтвердила припущення Алонсо дракайна. – Наше знаходження на острові було суворою таємницею про яке знали одиниці. Спершу нас на тривалий час запроторили в глибоке підземелля де морили голодом та мордували нескінченими допитами. Згодом, коли зрозуміли, що витягнули з нас все що ми знали, дозволили перебратися в одиночні келії. Для більшості монашок ми були черницями, які дали обітницю мовчання, тому ніхто нас не діймав зайвими розпитуваннями. Габіти надійно прикривали нашу зовнішність від сторонніх поглядів, і тільки абатиса та кілька її довірених помічниць знали хто ми насправді. Але давайте продовжимо нашу розмову в дорозі, бо час не жде і нам пора вирушати.