Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

 Я зробила паузу, дозволяючи своїм словам осісти в тиші, а мені викинути з-перед очей картинку Яна в костюмчику Супермена. Ян мовчав, потираючи лоба, ніби намагався перетравити те, що я сказала.

- Немає якогось ідеального шаблону для чоловіка, – продовжила я м’яко. – Ти живий, ти відчуваєш, ти іноді губишся й сумніваєшся. І це нормально. Усі твої страхи, усі твої переживання - вони не роблять тебе слабким, вони просто роблять тебе людиною… – зітхнула я.

- Ти говориш так, ніби я втікаю, – нарешті промовив він. Його голос був тихий, але з ноткою заперечення.

- А хіба ні? – я нахилилася трохи ближче, тримаючи його погляд. – Ти ховаєшся за своїм «усе нормально». Але це ж неправда, Ян. Ти маєш право бути вразливим, маєш право на те, щоб тебе почули. Маєш право на усі свої почуття.

Він нервово ковзнув рукою по волоссю, схилив голову.

- Я не звик, Ліно, – зізнався він. – Не звик, щоб хтось помічав це. Мене завжди вчили, що чоловік повинен мовчки терпіти, триматися, бути міцною стіною.

- Але навіть стіни тріскаються, якщо на них постійно тиснути, – відповіла я. – Ти не повинен бути кам’яною брилою. Мені потрібен ти. Справжній. Зі всіма твоїми сумнівами, страхами й силою водночас.

- А що ти хочеш почути? – сухо кинув він, розтираючи скроні. – Що я не вивожу? Що я не знаю, як триматися? Ти й так усе бачиш, навіщо тоді питати?

- О! Ти ж не думаєш, що я усе вивожу? Ні! Сьогодні влаштувати страшняк мені завадили заспокійливі, які я їм. Ще трішки Сонька та усвідомлення, що собаки ні в чому не винні, бо вони лише тварини. Але я чітко відчула, як моє серце додало ходу й тільки чудо пігулочки завадили пуститися берега. Й тепер я тут сиджу перед тобою й сьорбаю вино, бо задушені психи мною ще колотять. І я дуже стараюсь бути спокійною та адекватною. Бачиш, – і я йому показала резинку біля годинника на руці. – Навіть освоюю усі можливі методи тримати себе в руках, – і я клацнула тією резинкою по зап’ястку.

Й на мій рух відреагував кіт…Він наче чекав цього. Я тільки краєм ока помітила тушу, що летіла на стіл. Зі столу я встигла вхопити пляшку. Все інше з гуркотом розлетілося по підлозі.

- Та твою… – скрикнув Ян, обрушуючись від вина, що вилилося на нього з келиха.  Якого…– емоційно накрило чоловіка.

Я тільки вдихнула і видихнула. А ще мене розібрало на сміх.

- Тшшш, – зашипіла до нього. – Соньку розбудиш, то сам будеш її бавити.

Погроза подіяла, поки я сиділа обійнявшись з пляшкою й роздумувала про своє буття, Ян розігнав собак, запустив в кота рушником й прибрав залишки миски з підлоги. Гм, а це таки приємно, коли хтось нейтралізовує наслідки котячих ігрищ.  

- Подай, будь ласка, нового келиха, – беземоційно попросила я.

Зиркнув на мене.

- Що?! – округлила я очі.

- Ти якась занадто спокійна, – наморщив він лоба.

- Я сьогодні працювала, як остання коняка на селі, нервувала, як миша перед кішкою, сил моїх вже нема і я перейшла в стадію енергозбереження.

-  Це якийсь терорист, а не кіт, – поділився він спостереженнями, поставивши переді мною новий келих.

- Ага! – зітхнула я, обхопивши келих долонями.

Ян пирхнув і скосив погляд на кошака, який в цей момент з важливим виглядом мостився на спинці дивана, ніби не він десять хвилин тому розніс кухню вщент.

- Думаєш, він це спеціально?

- О, навіть не сумнівайся, – я відпила ковток і покрутила келих у руках. – Він просто перевіряє, хто тут головний.

- І хто головний?

Я замислилась, а потім ми обидва синхронно перевели погляд на кота, який зухвало потягнувся й позіхнув, не звертаючи на нас жодної уваги.

- Ну… точно не ми, – видихнула я.