Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

- Що трапилося? - запитала я, коли вона вчепилася в мою руку, забувши про всі приписи, що суворо забороняли подібні вольності слугам щодо своїх панів.

- Пані Годе, якісь люди нас шукають! - прошепотіла вона схвильовано і, швидко озирнувшись, потягнула мене за руку в темний кут, утворений виступом однієї з прилеглих до ринку будівель. Марта, теж збліднувши, з зойканням пішла за нами. Укриття це було доволі ненадійним, але вибору не лишалося.

- А ну ж бо, поясни, Арно, що це ти удумала? - сердито накинулася Марта на дівчину, утім, намагаючись не підвищувати голос. - Хто нас може шукати? Пані Еттані когось за нами послала через якусь недобру підозру?

- Ах якби ж то, Марто! - голос Арни тремтів. - Я була біля крамниці солодощів, коли побачила, що неподалік продають стрічки, і вирішила, що пані Годе не розсердиться, якщо я куплю собі кілька стрічок. Господар запросив мене під свій навіс, і мене майже не було видно - стрічки там підвішені до стелі, немов завіса. Тут я почула, що хтось голосно й розв'язно запитує в торговця по сусідству, чи не бачив він жінку зі світлим волоссям у зеленій сукні й такому ж плащі. Торговець невпевнено відповідав, що не може збагнути, про кого йдеться. Тоді той, хто говорив, розсердився і вимовив: "Дочка Еттані, святоша, схожа на бліду міль!" - вибачте мені, пані, я всього лише повторюю його слова!.. Торговець щось нерішуче відповідав, а я визирнула з-за стрічок і побачила, що питання йому ставить чоловік, закутаний у брудний темний плащ, а з ним ще кілька таких самих головорізів. Я точно бачила, що в декого є зброя!..

Марта тихенько запричитала, впустивши кошик. Я відчула, що руки мої стали вологими від хвилювання, але постаралася зовні зберігати спокій:

- Але кому я могла знадобитися, Арно?

Арна закрила обличчя руками і схлипнула:

- Відомо кому! Усі знають, хто вештається містом зі зброєю серед білого дня! Це Брана і його приятелі, пропади вони пропадом. Я відразу зрозуміла, що це вони. Моя матінка завжди говорила мені: бачиш п'яну компанію багатих панів, що ховають свої обличчя - тікай щодуху, це чинять свавілля Брана, їм ніхто не указ! Скількох чесних дівчат вони викрали, затягнувши у своє мерзенне лігво - Мальтеранський палац! Повз прокляту Мальтеру жодна жінка не сміє пройти ні вдень, ні вночі... Що з нами буде?.. Нам не сховатися - ринок порожніє з кожною хвилиною, а виходів всього кілька, і нам не пройти до них непоміченими!

Марта, беззвучно ворушачи губами - мабуть, вона читала молитву, - обійняла заплакану дівчину.

- Бідна моя Арно, таких, як ти - гарненьких простих дівчат - ці нелюди й справді не щадять!.. Скільки я вже чула таких історій, що добром не скінчилися...

Так, чутки про подібні сумні події доходили і до Венти, тож я розуміла страх служниць. Якщо за честь жінок зі шляхетного стану могли заступитися хоча б їхні родичі, то простим людям смішно було і намагатися шукати справедливості. Брана, тим паче, давно вже насміхалися і над думкою рівних собі за походженням, користуючись тією необмеженою владою, що зосередилася в руках їхньої родини. Але все ж, мені здавалося - можливо, абсолютно даремно - що викрасти жінку з сім'ї Еттані вони не наважаться. Підслухані мною розмови в бібліотеці між Еттані й Альмасіо свідчили, що усталений порядок, за якого Брана безроздільно правлять містом, став дуже хитким останнім часом. Віко не міг цього не знати.

- Арно, Марто! - рішуче звернулася я до наляканих жінок. - Беріть кошики і йдіть з ринку різними шляхами. Кошики поставте собі на плечі, щоб вони закривали ваші обличчя. Арно - візьми мою накидку. Вони шукають мене, отже, можуть не звернути уваги на інших жінок...

- Але, пані, як же ви?.. - запитала Марта, втім, помітно підбадьорившись.

- Я все ж таки Еттані, вони не посміють заподіяти мені шкоду. А вам може не пощастити. Якщо вони напідпитку, хтозна, які дурні думки спадуть їм на думку. Ідіть вже! Швидше!

І я підштовхнула служниць, квапливо накинувши на плечі Арні свого зеленого плаща, вивернувши його - підкладка була сірою. На мені залишилася лише проста сукня, в якій я відчувала себе зовсім голою, адже верх у неї, згідно з іллірійською модою, був доволі приталеним. Розправивши свої вузькі плечі, я зробила крок вперед, малодушно сподіваючись на везіння, яке дасть мені змогу непомітно покинути ринок, так і не зустрівшись із лиходіями.

Напевно, то був вплив мого страху, але з кожним кроком мені дедалі сильніше здавалося, що людей навколо стає менше, а крамниці закриваються, варто торговцям мене побачити. Я йшла, щосили намагаючись зберегти горду поставу, властиву людям, упевненим у своїх силах, і спина мліла від цих даремних зусиль. Не знаю, що б було з моїми зубами, якби мені довелося пройти довше, - я стискала щелепи так, що зуби скрипіли, - проте шлях мені, немов в поганому сні, перегородили ті самі люди в темних плащах, яких описувала Арна.

- А ось і добра пані Еттані! - вимовив їхній ватажок.

Я відразу впізнала його, незважаючи на те, що обличчя його приховував низько опущений каптур. Як і припустила перелякана до смерті Арна, це був Віко Брана.