Читати книгу - "Пульт Ґвенді"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона плескає себе по кишені, щоб переконатися, що конверт надійно сховано, тоді сідлає велосипед і рушає. На півшляху через парковку помічає Френкі Стоуна та Джиммі Сайнса: вони смикають за дверцята і зазирають у машини. Комусь не пощастить вийти з виставки і побачити, що його машину обчистили.
Ґвенді налягає на педалі, сподіваючись прослизнути непоміченою, та їй не щастить.
— Гей, солоденькі цицьки! — гукає ззаду Френкі, а тоді вибігає поперед неї, відрізаючи шлях і блокуючи виїзд зі стоянки. Він розмахує руками. — Воу, воу, воу!
Ґвенді гальмує перед ним.
— Дай мені спокій, Френкі.
Йому вистачає моменту, щоб перевести дух.
— Я просто хотів спитати в тебе дещо, от і все.
— Тоді питай і зійди з дороги.
Вона роззирається в пошуках шляху до втечі.
З-за парковки вигулькує Джиммі Сайнс. Стає з іншого боку від неї, схрестивши руки. Дивиться на Френкі.
— Солоденькі цицьки, га?
Френкі либиться.
— Це та, про яку я тобі розказував.
Він підходить ближче до Ґвенді, проводить пальцем їй по нозі. Вона відмахується.
— Став своє питання і йди.
— Та ну, не треба так, — каже він. — Просто хотів спитати, як там твоя срака. Вона в тебе завжди була така тугенька. Мабуть, і не посереш нормально.
Він знову торкається до її ноги. Уже не одним пальцем — усією рукою.
— Ці хлопці докучають вам, міс Ґвенді?
Усі троє озираються. Там стоїть Ленні.
— Здрисни, старий, — каже Френкі, роблячи крок до нього.
— Я так не думаю. Усе добре, Ґвенді?
— Уже все добре, — вона відштовхується і налягає на педалі. — Треба їхати, бо спізнюсь на обід. Дякую!
Вони дивляться, як вона їде геть, а тоді Френкі та Джиммі повертаються до Ленні.
— Два на одного. Люблю я такі розклáди, стариганю.
Ленні сягає до кишені штанів і дістає викидний ніж. На його сріблястому боці викарбувані єдині два слова латиною, які розуміють хлопці: Semper Fi.[28] Його вузлувата рука робить проворний рух, і вже за мить на сонці виблискує шестидюймове лезо.
— А тепер два на два.
Френкі кидається навтьоки через парковку, Джиммі — відразу за ним.
18
— Уявіть собі, Ґвенді знову виграла, — каже Саллі, закочуючи очі й кидаючи карти перед собою на килим.
Вони вчотирьох сидять колом на підлозі кабінету Пітерсонів: Ґвенді, Саллі Акерман, Бріджит Кавано та Джозі Вейнрайт. Ці троє дівчат навчаються у випускному класі касл-рокської старшої школи і частенько навідують будинок Пітерсонів цього навчального року.
— Ви колись помічали? — каже Джозі, зморщуючи обличчя. — Ґвенді ніколи не програє. І так майже у всьому.
Саллі підтакує:
— Найкращі оцінки в школі. Найкраща спортсменка в школі. Найкрасивіша дівчина в школі. Ще й неабиякий шулер на додачу.
— Ой, замовкни, — каже Ґвенді, збираючи карти. Зараз її черга тасувати колоду. — Це неправда.
Але Ґвенді знає, що це правда, і хоча Джозі просто дражнить її у своїй звичайній недоумкуватій манері (хто ж іще прагне бути провідною співачкою в гурті під назвою «Кицюні»?), вона знає, що Саллі взагалі не дражниться. Саллі це вже починає набридати. Саллі починає заздрити.
Уперше Ґвенді зрозуміла, що це стає проблемою, ще кілька місяців тому. Так, вона бігає швидко, можливо, найшвидше з-поміж усіх шкільних команд округу. А може, і всього штату. Справді? Так, справді. А ще її оцінки. Вона завжди отримувала хороші оцінки в школі, але в молодші роки за ті оцінки доводилось багато вчитися, та й навіть так у табелі, окрім «А», траплялася й жменька «B». А зараз вона майже взагалі не сидить за книжками, а її оцінки найвищі у всьому передостанньому класі. Час від часу вона навіть ловить себе на тому, що навмисне пише неправильні відповіді, аби уникнути, кхм-кхм, чергового найвищого балу за контрольну. Або змушує себе програвати в карти чи на ігрових автоматах, лише щоб її друзі нічого не запідозрили. Та попри її зусилля, вони все одно здогадуються, що тут щось дивно.
Окрім кнопок, окрім монет, окрім маленьких шоколадок, пульт дав їй… ну… силу.
Справді? Так, справді.
Вона більше не травмується. Ніякої кріпатури від забігів. Ніяких ґуль і синців від сокеру. Ніяких порізів чи подряпин через незграбність. Навіть жодного разу не забила пальця на нозі й не зламала нігтя. Вона не може пригадати, коли востаннє їй був потрібен «Бенд-Ейд».[29] Навіть місячні в неї проходять нормально. Ніяких спазмів, кілька крапельок на прокладці, та й по всьому. У ці дні кров Ґвенді лишається там, де їй і місце.
Ці усвідомлення водночас захоплюють і лякають Ґвенді. Вона знає, що якимось чином це все через пульт — чи то, може, через шоколадки, хоча насправді це одне й те ж. Іноді шкодує, що не може поговорити про це з кимось. Іноді жалкує, що більше не дружить з Олів. Вона могла би бути єдиною людиною у світі, хто б вислухав і повірив їй.
Ґвенді кладе колоду карт на підлогу і зводиться на ноги.
— Хто хоче попкорну й лимонаду?
Піднімаються три руки. Ґвенді зникає на кухні.
19
Упродовж осені й зими 1978 року в житті Ґвенді стаються великі зміни, більшість із яких хороші.
Наприкінці вересня вона нарешті отримує водійські права, а за місяць, на сімнадцятий день народження, батьки дивують її злегка підтоптаним «фордом фієста» з автосалону, де працює її мама. Машина яскраво-помаранчевого кольору, а радіо працює, тільки коли самé того схоче, але ні те, ні інше не хвилює Ґвенді. Вона любить цю машину і прикрашає її скромний кузов великими наліпками з маргаритками та наклейкою на бампер «НІ ВІЙНІ», яка залишилась із шістдесятих.
А ще вона отримує свою першу справжню роботу (у минулому вона підпрацьовувала, сидячи з дітьми і загрібаючи листя, але це не рахується), три вечори на тиждень працюючи у снек-барі автокінотеатру. Ніхто не дивується, коли вона проявляє неабияку спритність у своїх обов’язках і, на третій місяць роботи, отримує підвищення.
А ще її призначають капітаном шкільної команди з бігу.
Ґвенді все ще думає про містера Ферріса і все ще хвилюється через пульт, але вже не з такою нервовою напругою, як колись. Вона досі замикає двері кімнати, дістає пульт із шафи і тягне за шоколадковий важіль, але вже не так часто, як колись. Тепер, щонайбільше, може, двічі на тиждень.
Насправді вона нарешті розслабилася до тієї межі, коли одного дня ловить себе на думці: «Гадаєш, одного дня зможеш забути про нього?»
Але потім вона натикається на статтю в газеті про випадковий витік спор сибірки на радянському заводі біологічної зброї, котра вбила сотні людей і поставила під загрозу округу, і розуміє, що ніколи не забуде про пульт, його червону кнопку й ту відповідальність, яку взяла на себе. Якщо бути точним, то що це за відповідальність? Вона не впевнена, але гадає, що це — утримувати речі від того, аби вони не… ну, не вийшли з-під контролю. Скидається на божевілля, але, здається, так воно і є.
Ближче до кінця передостаннього навчального року, у березні 1979 року, Ґвенді дивиться телевізійний репортаж про перегрів ядерного реактора на станції
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пульт Ґвенді», після закриття браузера.