Читати книгу - "В іншому світі без благословіння богів: шлях до величі, Sunley"

Ранок перевернув усе з ніг на голову — про лаванду годі було й думати.

Зі столиці прибула людина. Ні, не делегація, не маг, не священник. Один-єдиний лицар. І це була дівчина — зовсім молода на вигляд, але з поглядом того, хто звик слухати накази та їх виконувати.

Вона прибула на коні, гарно вбрана, з гордо піднятою головою. Її броня не була важкою — лише шкіряний нагрудник, наручі та високі чоботи поверх елегантної сукні, що поєднувала білий і чорний кольори. На поясі — тонка рапіра з хрестоподібною гардою. Все виглядало доглянуто і майстерно зроблено, не інакше як на замовлення.

Світле волосся було зібране в охайний хвіст, обличчя — чисте, без гриму, з виразом стриманої рішучості.

— Лицар ордену столичної церкви, — представилась вона. Її голос був м’яким, але виваженим. — Моє ім’я Ліанна Арделін. Я прибула для перевірки обставин.

В її манерах читалася вишуканість аристократичного виховання. Вона була чемною з кожним, з ким говорила, але водночас — мов крізь скло. Дарк швидко зрозумів, що перед ним — не проста особа. Вона не була жорсткою чи зверхньою, навпаки, здавалася доброю. Та в її наївності проглядалася щось інше — невміння бачити ширше, ніж дозволяють інструкції.

Церква не надто вірила в розповіді про появу героя в провінційному селищі — не те щоб вони вважали це неможливим, радше — принизливим для них. Герой, і не в столиці? Без пророцтв, без знамень? Неприпустимо.

Але ігнорувати подію повністю вони не могли. Тому й відправили когось, кого не шкода — молоду лицарку без політичної ваги. Формально — для перевірки, неформально — щоб закрити питання. Хоча Ліанна і не здогадувалася про це.

Вона відкрила документ, витягнутий з футляра, і впевнено зачитала кожне слово з чіткою вимовою, без емоцій, ніби суддя оголошував вирок:

— «За указом Її Величності та за погодженням з Високою радою церкви Королівства Сельварон, у зв’язку з отриманими повідомленнями про появу особи з незвичними характеристиками та невідомим походженням у східному приморському регіоні, наказується: забезпечити супровід особи, іменованої Дарк, до столиці для повної ідентифікації та перевірки згідно з протоколами, передбаченими для подібних випадків. Пріоритет: високий. Відповідальна — лицар Ліанна Арделін. Термін виконання — негайно». — Вона підняла очі. — Тепер, будь ласка, зберіть речі. Вирушаємо якнайшвидше.

Вона навіть не перепитала, чи Дарк згоден — ніби все вже було вирішено за нього.

Її кінь був уже готовий, збруя виблискувала, сумки міцно затягнуті. Вона не втрачала ані хвилини. Дарк тільки встиг попрощатися з Теомаром. Старий жрець мовчки тримав у руках речі, загорнуті в тканину.

— Це старий рюкзак, — мовив він, простягаючи. — Колись служив мені у паломництві. Бачиш — пошматований часом, але я його зашив. Тепер він може знадобитися тобі більше, ніж мені.

Дарк подякував. Він обережно причепив недосушену м’яту до рюкзака. Затягнувши ремені, востаннє озирнувся на селище. А потім — у путь. Позаду залишився берег, старий собор і знайомі обличчя. Попереду — столиця, про яку він знав лише з розповідей.

А лицарка, ніби відчуваючи, що кожна хвилина має значення, вже сиділа верхи.

— Готовий? — кинула вона через плече.

— Тепер так, — відповів він і рушив вперед, у нову невідомість.

***

— Ем… — Ліанна на мить зупинилася, озираючись на нього. Вперше за весь час у її голосі з’явилась легка ніяковість. — Тут… тільки один кінь. Я… не врахувала, що в тебе немає свого.

Вона поправила рукавицю, відвела погляд і швидко додала, ніби боялась передумати:

— Тож, сідай зі мною. Це першерон — витривалий і сильний, тягне і важче. Я спеціально брала його саме для цього завдання. Легка броня, мінімум вантажу — ми не створимо йому проблем.

Дарк глянув на коня. Величезний, з могутніми ногами, сірої масті — справжній тягловий велетень з виразними розумними очима. Тварина навіть не зрушила з місця, коли Ліанна сіла в сідло — здавалося, їй це байдуже.

— Ну, гаразд, — відповів Дарк, злегка знизавши плечима, — тільки якщо ти впевнена, що він витримає.

— Він витримає, — впевнено сказала вона, а потім знову трохи тихіше: — Просто… тримайся міцніше. І… постарайся не смикати мене за плащ.

З цим вона простягла йому руку, допомагаючи піднятися в сідло. Дарк сів позаду, обережно, щоб не зачепити її рапіру. Його рюкзак із м’ятою легко гойдався збоку.

— Готовий? — спитала вона, вже повертаючись обличчям до дороги.

— Як ніколи. — коротко відповів він.

— Тоді рушаємо.

І кінь, не поспішаючи, але впевнено, рушив вперед широкими кроками, залишаючи за собою дорогу, що вела до моря й старого собору. Попереду був шлях до столиці — довгий і, без сумніву, сповнений несподіванок.

Попереду було п’ять днів дороги. Дарку хотілося трохи поспілкуватися з супутницею й дізнатися більше про цей світ. Він усвідомив, що за весь час, проведений у селищі, навчився не так уже й багато. З храмових книг він виніс лише загальні знання. Навіть назву країни, в якій опинився, дізнався лише вчора, коли вперше глянув на карту в храмі перед отриманням книг.

Що насправді відбувається в цьому світі? Якщо храм справді намагався призвати героя, то навіщо? Чи існує якась велика загроза? Темні сили? Дарк вирішив розпитати Ліанну.